Кажуть люди, що як виховав дітей, так і будеш житимеш у старості. Десь так воно і є. Я переконалась

Кажуть люди, що як виховав дітей, так і будеш житимеш у старості. Або добре, або зле. Десь так воно і є. Я у цьому нещодавно переконалась. 

Є у мене сусідка старенька, я спостерігаю за нею щодня з вікна. І нещодавно її виписали з лікарні. Щось там в неї із серцем, якісь проблеми. Але мене цікавило одне питання, де її сини. Бо знаю, що в неї є двоє дорослих синів, які живуть у місті. 

Олені Василівні сімдесят років, їй важко справлятись з господарством. Адже в хаті треба напалити, курей нагодувати, до того ж вона завжди садить город, щоб свіженьке для дітей. Однак діти на допомогу ніколи не приїжджають.

Пам’ятаю десь років 5 назад, після смерті її чоловіка, сини ще трохи навідували матір, шкодували її, а потім геть зовсім забули. Давненько я вже не бачила їх чорних джипів на подвір’ї в Олени Василівни. В жінки пенсія мала, просить мене інколи їй ліки в аптеці купити, то цих грошей завжди бракує. Я сама докладаю свої, а пані Олені кажу, що вистачило. А хлопці її точно не бідують в столиці.

Старенька аби заробити собі на ліки та проживання ходить на базар й продає горіхи та в’язані шкарпетки. Ну хіба це нормально?

Якось в розмові з нею, я запиталась за синів.

– Олено Василівно, скажіть, будь ласка, а чому ваші сини до вас не приїздять?

Бабуся враз дуже зніяковіла, а потім сказала:

– Ну як вони приїдуть, доню? У них робота, вони мають свої сім’ї. Далеко їхати й свої клопоти. Їм не до старої матері  тепер. — виправдовувала своїх синів жінка.

Здається, що з синами все гаразд, лиш вони забули про свою матір. Сказати, що я в шоці з їх поведінки, це нічого не сказати. Адже я вважаю, щоб доглядати за літніми батьками, це обов’язок кожної людини. Особливо якщо це хвора мама, то це взагалі не обговорюється.

Пошепки

Олена Василівна важко працювала усе своє життя, щоб забезпечити своїм дітям гарне майбутнє. Вона з чоловіком своїм оплачували навчання, допомагали придбати квартири. Мені важко зрозуміти, чому сини не можуть допомогти ?

Одного вечора я вирішила знайти синів Олени Василівни у фейсбуці. Мені це швидко вдалося, адже імена і прізвища мені були відомі. Мені хотілося написати їм, нагадати про матір, але я довго не знала яким чином підібрати слова та з чого почати. Наступного ранку я таки наважилась та написала:

“Доброго ранку! Це сусідка вашої хворої матері, про яку ви забули. Мені соромно, що вона має таких синів!”

Але жодної відповіді я не отримала

Вже через тиждень я заглядаю у вікно і бачу велику чорну машину на подвір’ї Олени Василівни. Потім бачу старенька шкандибає від магазину зі свіженьким хлібом в руках. Вона була в хорошому настрої. Сказала мені, що її сини приїхали та збираються забрати її до себе в столицю. 

А пізніше вона додала:

“Дякую тобі! Ти дуже добра дитина!”

Мені так тепло стало на душі. Адже перш ніж надіслати те повідомлення, я дуже довго думала чи варто, чи не занадто жорстко? Відправивши ці слова, мене трохи мучила совість, тому що я ж не знаю, як насправді там у столиці живуть її сини. Усяке в житті буває. Але коли я побачила посмішку на обличчі бабусі, тоді я зрозуміла, що все зробила правильно. Я дуже рада, що Олена Василівна тепер житиме з дітьми у місті. Думаю, там їй буде краще та легше.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Soffi
Adblock
detector