У нас із чоловіком є дуже хороша традиція – щосуботи вибиратись на дачу. Ми обоє багато і важко працюємо, тому оця маленька діляночка в селі – справжня наша віддушина.
От і цього тижня зібрались ми після роботи та й гайнули на заслужений відпочинок. Дорога довгою видалась: затори, дощ, кілька разів нас на блокпостах зупиняли… Я тільки й мріяла, як поставлю собі чайник, заварю смачний чай і сяду біля річки зустрічати світанок.
Та от тільки у свекрухи моєї були інші плани…
– О-о, дітки мої. А я вже вас і зачекалась! Проходьте, вечеряти будемо! – посміхалась вона з порогу.
Я аж закипіла! Як же вона дістала мене вже за останні кілька місяців… Свекор мій – зниклий безвісти з березня місяця. Сказали, є шанси, що він у полон втрапив. От з того дня свекрусі щось і поробилось: куди ми – туди й вона. Це ж просто якийсь жах! Здавалося б, дай дітям нормально пожити, удвох побути, чого ж ти за нами бігаєш постійно?
Аби не така важка й далека дорога, я б закомандувала чоловікові розвертатись і їхати додому. Але прийшлось уже терпіти.
Поїли ми супу з біляшами, зробили собі того чаю та пішли біля вогню грітись. Настрою в мене вже тоді і так не було, а свекруха ніяк рота свого закрити не могла. Усе патякала й патякала! Здавалось, ще трошки – і я їй прямо викажу все, що про неї думаю!
А тоді я наче схаменулась і почула дослухатись до її слів.
– Оце ж наче й немолодий уже, сидів би собі дома тихо. Та ж ні! Сказав, як він з тими вояками не розбереться, то прийдеться йти дітям на смерть. Та й лишив мене саму… А ми ж завжди разом були, скільки оце я його знаю. Як підійшов до мене в парку перед парами – так і досі коло мене треться, не відходить. Звикла вже, що Вітя скільки років під боком. Важко без нього… Буває, встану зранку, а на душі так тоскно… Хоч на стіну лізь. І словом ні з ким не перекинешся. Бо без любові – і хата не хата. Тільки й того, що чотири стіни дахом накриті. Кажуть, може живий, у полоні… Дай Боже, аби воно так було. Але ж болячок в нього стілько, що й не знаю, як він там тримається. Тільки з вами мені оце й спокійніше, усяке дурне в голову не лізе. Бо так же і геть з розуму зійти можна! – розповідала свекруха, посьорбуючи чай.
Тоді я вперше й побачила, як вона різко постаріла. Завжди Тамара Василівна була жінкою гарною, доглянутою… А зараз і волосся скуйовдилось, і руки старі стали, і лице невеселе. І не згадаю вже, коли в її очах сліз не бачила…
Якою ж я весь цей час була дурною! Переживала, що відпочити не можу, бо свекруха постійно десь поруч бігає. Але ж я навіть не думала, як їй важко! Аби мій чоловік десь зник і я повністю сама лишилась – не знаю, що собі робила б.
Посиділи ми ще так, поговорили трохи. Та й домовились, що через два дні їдемо в кіно, а потім – на стрижку й манікюр.
– Правильно ви, дівчата, вигадали, – підхопив цю ідею мій чоловік. – Бо вернеться тато, а мама не при параді!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Аби ж усі захисники повертались додому живими…
Напишіть нам в коментарях у Facebook!