У мене є молодша сестра, яку батьки завжди любили більше ніж мене. З малку їй допомагали, жаліли, а мені доводилося все своїми силами досягати, хоч старша я лише на 2 роки. Наталя в школі зовсім не старалась, адже знала, що батьки їй оплатять навчання в університеті. Тоді як мені одразу повідомили, що тягнути обох не зможуть, тому треба вступити на бюджет. Мою сумлінність ніколи не вихваляли, вважали це за належне, але якщо це стосувалося Наталі, то її мали за найрозумнішу.
Сестра вступила на психологію, але працювати в цьому напрямку не хотіла. Батьки віддали їй бабусину квартиру і вона там робила манікюри. Я ж змушена була поєднувати навчання та роботу. Жила з батьками, але навіть тоді вони мене зневажали. Якось прийшла втомлена та голодна з роботи й кажу до матері:
– Що у нас є поїсти?
– Там у холодильнику є макарони вчорашні, можеш взяти собі. А запіканку я приготувала для Наталочки, завтра віднесу їй — відповіла мені вона.
Ну хіба це справедливість? Або хтось скаже, що батьки своїх дітей люблять однаково, однак точно не в моїй ситуації, на жаль.
Тоді я вирішила на власну квартиру відкладати усі свої зарплати, бо дуже вже кортіло переїхати від мами з татом. Через 5 років мені вдалося заощадити трохи грошей, взяти житло на виплату та переїхати. Нарешті у мене є свій куточок, де ніхто не дорікає. Проте коли батьки побачили квартиру, яку я власними силами придбала, то їм мало очі на лоба не повилазили. В той час я відчувала неймовірну гордість сама за себе, однак ще навіть не здогадувалась, що чекає на мене далі…
Нещодавно сестра повідомила, що виходить заміж, тому їй потрібна більша квартира для сім’ї. Телефонує мені якось мама і каже:
– Доню, мусиш допомогти сестрі, адже тепер в неї чоловік, а може й скоро діти, не будуть ж вони тиснутися в маленькій бабусиній квартирі… Пропоную вам обмінятися.
– Що? Обмінятися квартирами? З якого це дива? Чому маю допомагати Наталці? Мені ж ніхто не допомагав — обурилась я.
– Вона молодша сестра, а меншим треба допомагати!
– Тепер в неї буде чоловік, от нехай і купує більше помешкання, якщо так треба. А я тут ні до чого!
– Ото ти скнара! Хіба так можна? Можеш навіть не приходити у батьківський дім, тут тебе бачити не хочуть! — заявила мама й кинула слухавку.
За всі роки я багато різного витерпіла й вислухала, але такого нахабства ще не чула! Взагалі вважаю, що батьки мають просити вибачення в мене, а тепер на таке навіть не надіюсь. А як ви вважаєте?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!