Минуло багато років та я досі пам’ятаю все, наче сталося вчора. А коли приходить осінь – щось щемить у грудях, стає сумно й самотно, я знаю, що скоро роковини смерті моєї Лізи. Та найбільше спокою не дає те, що я так не виконав те, що обіцяв коханій того вересневого дня.
Ми одружилися зовсім молодими. Між нами були такі сильні почуття, що ніхто не міг вплинути. Та за вісім років спільного життя не було дня, щоб ми пошкодували. Усе робили разом, навчалися, подорожували, займалися спортом. Найбільше полюбляли відпочивати в горах. Захопилися рафтингом, щойно тепліло – відразу вирушали. А родичі й друзі не давали спокою:
– Коли вже діти будуть.
– Та, як Бог дасть.
Насправді ми не були проти дітей. Мріяли про дівчинку Ярославу. Після 25 років Ліза почала перейматися, що щось з її здоров’ям не так, якщо не вдається завагітніти. Разом ми поїхали на обстеження.
За кілька тижнів, після численних аналізів та обстежень лікар нас викликав до себе:
– Мушу вам повідомити прикру новину. У вас рак шийки матки, вже є метастази.
Він відразу сказав, що надії на повне одужання нема. Та можна сповільнити процес. Тож ми почали хімієтерапія. Дружина змарніла на очах. Втратила волосся і дуже схудла. Я постійно був поруч. Минув рік, але ставало дедалі гірше. Лікування не мало результату.
Пам’ятаю, того року була така тепла казкова осінь, за вікном кружляли листки клена. Я гладив руку дружини й примовляв:
– Потерпи ще трішки, ти одужаєш і ми поїдемо в Карпати. А потім в нас буде донечка Ярослава, неодмінно схожа на тебе, з такими ж великими зеленими очима.
Вона дивилась у вікно, а по щоці стікала сльоза. Вночі моєї Лізи не стало. Коли її холодне тіло забрали, до мене підійшла медсестра. Я гірко плакав і нічого не розумів, а вона дала мені якийсь папірець.
– Це ваша дружина писала трохи раніше, просила передати.
Я запхав листа в кишеню. Не міг тоді його читати. лише за тиждень, вже після похорону і всіх візитів друзів, які намагалися втішити, я знайшов той папірчик.
“Любий мій, дорогий і єдиний! Не сумуй! Я завжди з тобою! Зрозумій, так мало статися! Це моя доля! Але я дякую Богові, що мала в житті велике щастя зустріти тебе! Це були чудові роки. Мабуть, концентрація мого щастя була така велика, що її б вистачило на довге життя. Мало хто може цим похвалитися, погодься.
Пообіцяй, що не марнуватимеш роки, оплакуючи мене! Візьми себе в руки й живи далі! Радій і обов’язково кохай! Знайди добру і щиру жінку, одружись. Знаю, ти будеш прекрасним татом. Заради мене – стань ним! А я допомагатиму тобі з неба! Кохаю усім серцем! Твоя Ліза.”
Кілька годин я не міг заспокоїтись. Та й до життя повернувся не відразу. Минуло багато років, перш ніж я зміг опанувати свої почуття. Лише в 34 роки познайомився з Мариною. Вона була проста, добра і щира. І спочатку стала мені надійним другом. А згодом я зрозумів, що маю до неї почуття. Та це була зовсім інакша любов, спокійна, без пристрасті, але з глибокою повагою.
Ми побралися. Згодом в нас народилися дві донечки. Марина знала про мою втрати й зовсім не заперечувала, щоб я назвав дівчат. Тепер в мене є Ліза і Ярослава – найбільший скарб і радість. Вони повернули мене до життя, наповнили його сенсом. Сподіваюсь, що їм ніколи не доведеться зазнати біди.
Поділіться досвідом, чи доводилось вам проживати горе? Як впорались?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!