Коханець подарував мені браслет, який я відтоді не знімала. Чоловік знав від кого презент, але навіть не смів заперечити

Довго наважувалася: розповідати це комусь чи залишити таємницею. А потім подумала, що від втаємниченого на душі легше не буде. 

Тому ділюся ситуацією з вами. Вона вже не нова. Почалося все 4 роки тому. Тоді я шукала собі нову роботу. Пройшла сотню різних співбесід і на всіх чула відмову. А ось нарешті мені пощастило. Підійшла. Взяли. У моєму новому колективі були дві жінки та троє чоловіків. І ось один із останніх видався мені дуже зарозумілим та високомірним. Але, зрештою, я думала, що це всього лише колега. Можу й потерпіти.

Час ішов. Потроху я звикла до всього. Благо, інші колеги виявилися дуже хорошими та дружелюбними. А потім і цей чоловік почав здаватися мені не таким зарозумілим.

І, як це в житті часто буває, той, з яким спершу не поладнала взагалі, потім дуже з тобою зближається. Так і цей чоловік став для мене приємним у спілкуванні.

А потім відбулося дещо більше. Всередині я відчула, що тепер ми не просто колеги. І чоловік цей цікавий мені не просто, як знайомий. Коли люди починають тягнутися один до одного на рівні підсвідомості? Боюся, це неможливо відстежити і тим паче пояснити чи завадити цьому. Починаєш спілкуватися більше і більше і поступово занурюєшся у стосунки на стороні.

Зараз я розумію, що це моя людина, попри те, що в мене є законний чоловік і діти. Це важко пояснити.

Довгі розмови, листування, прогулянки – усе було взаємно. Мені подобалося, що мій новий кавалер — людина з дуже правильною життєвою позицією. Мені побідне імпонувало. 

Відповідальність за початок наших стосунків повністю лежить на мені. Я була ініціаторкою. З погляду моральних засад і за всіма канонами життя, я не могла і не мала б так чинити. Але все ж…

Я ні про що не шкодувала і не жалкую. Такі емоції та близькість із людиною, душевна, емоційна, тілесна – одна можливість на мільйон. І я вдячна долі за цю людину в моєму житті.

Ці відносини тривали 1,5 роки. Було все: сварки, розмови про безнадійність, необхідність розірвати все, але в результаті ми обоє розуміли, що не можемо цього зробити.  А потім я завагітніла від коханця. І трапилося це не випадково. Я добре знала, що роблю. Таким чином я прагнула затримати коханого поруч із собою.

Але він, дізнавшись про малюка, одразу ж почав наполягати на тому, що нам слід позбутися його. Далі і я ввімкнула розум і перервали все, в тому числі і життя нашої дитини, яка ще не народилася. Зрештою, я заміжня. У мене вже є двоє дітей. Та й ніхто цього не зрозуміє і не прийме мене. Я позбулася дитини. А потім про все розповіла своєму чоловікові. Йому було дуже боляче. Образа, закиди, а потім слова: «Я знав, я відчував, що ти давно належиш іншому чоловікові».

На диво, чоловік не вигнав мене з дому. Він просто пробачив. Здається, він навіть прийняв би чужу дитину. Втім, це вже було б надмірним нахабством у ставленні до нього.  Не знаю, чим я тоді думала. Певне вірила, що з часом усе забудеться. 

Зараз я, звичайно ж, дуже пошкодую про все це.

Тоді чоловік поговорив з моїм коханцем. Останній пообіцяв дати мені спокій і зникнути з нашого життя, хоча я цього зовсім не хотіла. родини. 

Попри все мене до цієї людини, як і раніше, тягнуло і все почалося за новою. Але життя часом робить нові повороти, і лише нам вирішувати, який крок зробити.

У мене з’явилася можливість змінити роботу, поїхати в інше місто, і я прийняла рішення. Правильне, з погляду раціональності, розумності, та з поваги до сім’ї.

Я поїхала. На прощання коханець подарував мені найкращий букет у моєму житті і золотий браслет на руку, який я відтоді більше жодного разу не знімала. Чоловік знає, від кого цей презент, але не каже мені нічого. Ніяких докорів. Мабуть, розуміє, що це надто «особисте».

Ми з коханцем справді старалися припинити спілкування. Він не писав, заблокував мене у всіх соціальних мережах і таке інше.

Я навіть думала, що він не привітає мене з Днем народження. Навіть повідомленням. Але він не забув, і кур’єр приніс мені його привітання у вигляді красивого букета квітів.

Записки не було, але ж я знала, що це він. Тільки цей чоловік балував мене такими подарунками. Я привезла з собою всі подаровані ним речі, я оточила себе ними, так і не звикнувши до того, що його більше не буде поряд. Так було легше.

Життя, побут, робота, турбота про дітей — усе продовжує крутитися у звичному режимі. Усю себе я віддаю дітям та книгам, а ще я зайнялася особистісним розвитком.Прикро, що роблю я це тільки з думкою про коханця.І для нього. Вірю, що ми ще колись зустрінемося. 

Так минуло майже 2 роки. Я живу із сім’єю в місті, куди ми переїхали. Ще кілька разів після мого від’їзду ми бачилися з коханцем. Обоє зрозуміли, що ще кохаємо одне одного. 

Зрештою, і зараз ми частково спілкуємося. Місяці мовчання змінюються довгими листуваннями. Зараз час такий. Можна жити у різних кінцях країни і підтримувати стосунки на відстані. Такі все ж існують. 

Уже 4 роки за спиною. А я й досі не можу забути свого коханця. Мені так хочеться повернутися до нього. Але не знаю, кому від того буде краще, а кому гірше. Може, ви щось порадите?

Як краще вчинити жінці?

Можливо, варто вернутися до коханця?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector