Вона зустріла його в осінньому парку. Листя неспішно осипалося з дерев, накрапав перший вересневий дощ, а він сидів на тій лавочці, що і щодня.
Вона знала: зараз він погодує голубів, потім подивиться довкола і відкриє свою улюблену газету. Вже не один день вона бачила, як цей чоловік намагається зробити свою старість трохи щасливішою.
Їй би це теж не завадило… Сиве волосся геть перестало слухатися, а старечі поморщені руки так і крутило то на дощ, то на вітер, то на сонце. Любити їй більше немає кого: доля невблаганно рано забрала всіх у засвіти. Лишила їй лише м’який спогад про добрі часи, коли і чоловік, і діти, і внучка була поруч.
Скільки ночей вона провела, ховаючи сльози в подушку – і сама вже порахувати не могла. Та й не хотіла. Вона стомилася приходити в пусту квартиру і вести безтолкові бесіди з телевізором.
“Цікаво, а як проводить вечори він?” – промайнуло якось у її голові. Але вона відганяла ці думки. Хіба ж годиться вдові, якій вже за 50 про любовні справи думати? Мабуть, поїзд вже пішов…
Але щоразу з приходом осені ставало все важче. Самотніх зим вона боялася більше за будь-які життєві незгоди.
Тому і підійшла до нього сама. Обережно, тихо… Як і ведеться в старих людей. Чогось ближче до такого віку всі вони стають трохи наляканими.
Він впізнав її. Та і хто ж забуде перше своє шкільне кохання, з яким багато років тому чогось так трагічно не склалося?
Вона підсіла до нього, а він мовчки взяв її руку. Обоє зрозуміли: це другий шанс і згаяти його не можна. Обоє відчували: одне одного вони не відпустять вже ніколи.
Кохання може розквітнути навіть тоді, коли здається, що вже пізно. А справжнім почуттям не страшні ні відстань, ні роки…
А ви вірите, що перше кохання може стати й останнім?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!