Я народилася та виросла в Івано-Франківську. Ту зустріла чоловіка, вийшла заміж, народила дитину. Моя донька Христина після 11 класу переїхала до Харкова, там залишилася.
Але мого чоловіка забрали в ЗСУ, а донька з дитиною переїхала до Франківська. Ну а я сама подалася аж в Чорногорію, там живе моя кума. Вона сама так переживала, телефонувала, плакала, благала приїхати. Я гадала, що ця війна буде тривати дійсно 2-3 тижні, як казав Арестович.
Однак, у березні мого Ореста не стало, загинув. Я зрозуміла, що от все – нема сенсу мені повертатися до України. Приїхала тільки на похорон. Просто розумієте, разом з Орестом не стало і мене. Я не могла ні спати, ні їсти, ходила, наче та мумія. Тому от довелося знову повернутися до куми і там працювати. Христина тоді переїхала з Харкова до Франківська, жила на моїй квартирі. Їй пощастило знайти роботу в одній компанії, а внук Миколка пішов у садочок.
Я ще хотіла забрати в Чорногорію свого старенького татуся. Він мешкав у Тисмениці, я часто до нього їздила. Купувала ліки, продукти, платила за комунальні послуги. Коли ж почалася війна, то я просила тата поїхати закордон. Ну літня людина, ради не дасть без мене.
– То моя рідна країна, я взагалі нікуди не поїду!
– Тату, але в країні війна. Як ти цього не розумієш?
– Ну то вмру тут! Я патріот і буду тут жити.
Тому я мала надію, що донька Христина буде доглядати за дідусем. І зі спокійною душею поїхала в Чорногорію. До речі, там швиденько влаштувалася на роботу в готель. Половину грошей відкладала собі, половину висилала Христині. Аби вона щось Миколці купила, для батька ліки та продукти привезла. Раз на місяць висилала їм два пакунки з продуктами, кожному порівно.
Але от я не думала, що моя Христина таке вчудить. Мені тепер навіть соромно сусідам та родичам.
Я тиждень тому приїхала в Україну, аби погостювати. Хотіла донечку провідати, подивитися, як там татко. Тим паче, йому треба зробити ремонт у будинку, купити генератор, поставити теплу підлогу, аби він якось перебув зиму. Бо кажуть, що знову вимикатимуть світло.
От приїжджаю я до Тисмениці, дивлюся – а біля хати стоїть чужа машина, люди ходять. Я чомусь перелякалася і поїхала до Христини в Франківськ.
– Доню, а де тато? Чого там хтось господарюєш?
– А? Ма, то біженці. З Маріуполя приїхали.
– Сонечко, а де тато? Господи, тільки не кажи, що він на той світ…
– Ні, ма, тато зараз у пансіонаті.
– Якому?
– Ну я його відвезла. У мене робота, мала дитина, і я ще повинна за татом слідкувати?
Я уявити не могла, що моя Христя на таке здатна. Відправила мого старенького татуся у Львівську область, приїздить до нього раз на місяць. А на мої гроші заробітчанські зробила ремонт та заселила біженців. Вони їй платять чималі гроші, десь 2 тисячі доларів.
– Христини, ти взагалі розум втратила? Тобі гроші важливіші за рідного дідуся?
– Я не розумію, в чому проблема, мамо. За дідом доглядають медсестри, йому нормально. А я так зможу відкласти гроші на власну квартиру.
Дзвонила до тата, казала, що заберу його в Чорногорію. А він не хоче нікуди їхати, каже, що в пансіонаті добре. Ну але я чую ось ті нотки суму та жалю в його голосі.
Чесно, мені вже самій страшно думати про старість. Раптом, Христина потім і мене здасть в якийсь пансіонат?
От що мені тепер треба? Донька не хоче мене навіть слухати, всі наші розмови закінчуються сваркою.
На Вашу думку, донька вчинила правильно?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!