Коли Херсонщину затопило, донька поїхала, чоловік не витримав горя – помер, а я одна залишилась. Нікому тепер не потрібна

Згадую минуле й сльози на очі навертаються. Як же гарно ми жили. Все мали з лишком, хоча й працювали важко. Ми з чоловіком Іваном все життя землю обробляли, вирощували городину, з цього й жили. Двох донечок нам подарував Господь. Такі помічниці були, усе вміли. 

З часом старша донька знайшла своє кохання. Побралася з хлопцем із сусіднього села, а потім – молодша Люда вийшла за парубка Донеччини й поїхала до нього. Ми з чоловіком й надалі їм в усьому допомагали. Підтримували, як могли. Передавали продукти, гроші. Коли до нас молоді на свята приїжджали – ми такі столи накривали, свиню кололи. А їхали вони від нас з повними торбами. 

Та все змінилося 2014 року. Люда опинилась в окупації, але й це ще не все, її чоловік підтримував ворогів. Через це ми страшенно посварилися. Я не знала, що й думати. Старша моя Настя теж перестала спілкуватися із сестрою. Я намагалась якось все налагодити. Пропонувала Люді:

 – Виїжджайте до нас. Тут все є, працюватимете з нами на городі. Й діткам добре буде.

Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi

Та вона не послухала. А тоді війна й до нас прийшла. Настя вирішила виїхати на Буковину і правильно зробила. Ми ж з чоловіком пережили окупацію, та продовжували жити й працювати. А тоді сталася біда на Каховській ГЕС, всі наші землі й господарство затопило. Чоловік цього не витримав, помер від інфаркту. Я одна залишилась з цим. Часом здавалось, що дах поїде, але трималась.

Пошепки

Зараз мені вкрай важко. Зимую в сирій холодній хаті. Запасів зовсім мало. Люда навіть не намагається дізнатися, як я. А Настя увесь час, коли дзвонить лише скаржиться на те, як їй важко. І всім байдуже, що я ледве виживаю. А мені все ж 78 років. Серце огортає сум, адже донечки завжди мали мою підтримку. Нещодавно я сказала Насті:

 – Може мені варто до тебе поїхати? Разом легше буде.

 – А що ти тут робитимеш? Я не можу ще тебе тягнути? Мені важко.

Прикро мені від цих слів. Не знаю, як бути далі. Чому діти так поводяться. І як з ними після цього спілкуватися?

Більше цікавих життєвих історій тутhttps://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

IrynaS
Adblock
detector