25 лютого 2022 року я пішов добровольцем у ЗСУ. Жінка Марина та двоє синів поїхали закордон, в Італії жила моя мама.
Ми самі з Харкова, самі розумієте, що в перші місяці війни було дуже страшно залишатися в місті. І я не хотів спокійно десь відсиджуватися чи тікати закордон, а пішов воювати.
За весь час я бачив Марину та дітей тільки двічі – на Різдво та Великдень. Сини ходять в італійську школу, жінка працює в готелі.
Тиждень тому я потрапив до госпіталю у Дніпрі. І там познайомився з дуже красивою та молодою медсестрою Інною.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
От вона зайшла у палату – і наче так сонячно і тепло на душі стало.
Давно я такого кохання не відчував. Почувався хлопчиськом, який закохався по вуха. Постійно чекав, коли Інна прийде до мене в палату. Навмисне заховав каблучку, аби Інна не здогадувалася про жінку і дітей.
Здавалося, що я виліковувався не від уколів чи пігулок, а через почуття до Інни. Вона також залицялася до мене. Приносила шоколадки та фрукти, читала новини, розповідала якісь смішні історії.
Того ж вечора ми поцілувалися. Я від щастя аж танцювати хотів, обіймати та крутити на руках дівчину.
Але совість всередині мене з’їдає. Коли жінка телефонує, то не підіймаю слухавку або ж пишу повідомлення, що зайнятий.
Не знаю, що робити далі. Все як такого кохання до Марини не відчуваю, відколи вона поїхала геть. Ми наче от розлучилися через відстань.
А з Інною мені дуже добре. Одразу забуваю про всі негаразди та проблеми.
Зовсім заплутався у почуттях. Соромно тільки перед синами. Адже вони кажуть, що я такий герой, захищаю Україну. А так виходить, що насправді я зрадив нашу родину.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!