Моя свекруха належить до тієї категорії людей, які вважають, що щастя не в грошах, а в їхній кількості.
Це пояснювало той факт, що я їй ніколи не подобалася. Звісно, я сирота, в якої не було нічого, окрім болючих спогадів про нелегке і самотнє життя в сиротинці. Яка мати буде рада такій вбогій невістці?
Вона тішила себе надіями, що Микола покине мене після недовгих зустрічань, але коли я завагітніла – їй довелося змиритися з тим, що я стану дружиною її сина.
Мене тішило те, що в чоловіка була своя квартира. Дарма я вірила, що зможу у ній стати господинею, бо ж свекруха навідувалася до нас щодня з ретельними перевірками. Догодити Ірині Василівні було неможливо, як би я не старалася. Я думала, що гірше її постійних візитів і критики нічого не може бути, та я помилялася.
Коли Миколи не було вдома, вона дозволяла собі на мене кричати з усіх своїх сил, навіть штовхнути могла. Її сину залишалося тільки здогадуватися, як і звідки з’являються синці на моїх руках. Я знала, що Микола ніколи не повірить, що його мати мене кривдить, та й не звикла я комусь скаржитися на погане до мене ставлення ще з часів дитячого будинку – тож я просто вигадувала чергові історії про те, як вдарилася об щось, готуючи вечерю.
Якось свекруха так голосно на мене кричала, що з переляку мені запаморочилося в голові. Я пригадую тільки те, що впала, а далі всі спогади, ніби туманом оповило.
Отямилася я уже в лікарні, де лікарі повідомили мені страшний діагноз – у мене викидень, тому я більше ніколи не зможу мати дітей.
Від моїх сліз подушка була повністю мокрою. Я чекала, коли нарешті прийде Микола, щоб розділити зі мною наше спільне горе. Але коли він зайшов до палати, я зрозуміла – тепер я залишуся сам на сам зі своєю бідою.
В його руках було 2 валізи. Він пробурмотів, що вони з матір’ю зібрали усі мої речі, і він невдовзі подає на розлучення.
– Ти зрозумій, я хочу стати батьком. А ти для цього більше не годишся.
Я мовчала. Сказати мені було нічого. В той момент, я думала, що помру з горя.
Але світ не без добрих людей. Коли мені почала допомагати санітарка, то навіть на мить мені здалося, що це Бог послав із неба мені янгола, який врятував мене. Вона носила мені всілякі домашні смаколики, розповідала кумедні історії з власного життя, а коли зрозуміла, що після виписки мені нікуди йти – забрала до себе. Яка мати – такі й діти. Донька та син Марії Павлівни прекрасно мене прийняли.
Нарешті збулася моя мрія – я частина величезної сім’ї, в якій є любляча мама, брат, сестра і мій коханий чоловік, з яким у мене народилося двоє малюків! Як так трапилося?!
Все дуже просто: підлості свекрухи не було меж, тож вона підмовила лікаря збрехати мені і Миколі, що я не зможу більше стати матір’ю. Добре, що мій Роман вмовив мене повторно перевіритися в приватній клініці.
Микола потім з’явився знову у моєму житті. Казав, що його мати померла, і він тепер сам-самісінький. Благав повернутися до нього, клявся в коханні, але він, мабуть, просто не вміє любити. А таким людям більше у моєму житті місця нема.
Чи вірите ви, що чужі люди можуть стати рідними?
Чи шкода вам Миколу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!