Тоді мені, здається, було 10 років. Хоча мої батьки українці, але жили та одружилися у Москві. Там і народилася я.
Однак, після того, як бабусі та дідуся не стало (татові батьки), ми переїхали до Києва. Адже треба за будинком доглядати. Батькам швидко запропонували там кращу роботу.
Там я старалася вчити українську мову. Так, інколи виходило погано, адже слова здаються на перший погляд однаковими, а означають різні речі.
На щастя, я швидко знайшла нових друзів. Вони, до речі, мені дуже допомагали, навіть не насміхалися за акцент.
– Знаєш, доню, я щаслива, що ти так швидко знайшла друзів. Бо коли я тільки-но переїхала жити до Москви, мені було десь 17. Всі з мене насміхалися, називали “хохлушка”, казали, що моя мова – сільська. А тут все навпаки, – казала матуся.
І тільки через 20 років я зрозуміла, що моя мама мала на увазі. Ми на власному досвіді переконалися, який різний менталітет у цих країнах.
Українці завжди радо допоможуть та підтримають, у той час, як росіяни будуть з вас глумитися та лаяти.
Я, до речі, працюю вчителькою української мови та безкоштовно займаюся репетиторством з дітками-переселенцями.
Чого навчила мене ця історія?
Любі українці, від щирого серця прошу вас – розмовляйте нашою державно мовою! Вона ж така красива та милозвучна. Навіщо себе труїти тою “москальською” пропагандою? Чим тоді Ви кращі за тих окупантів, які прийшли нас вбивати?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Ви погоджуєтеся з такими словами? Чому?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!