Анатолій ніколи не був ідеальним чоловіком. Часто ми сварилися, і зраджував він кілька разів, та все ж дітей наших любив, мав роботу і не пив. Я усе це зважувала, дивилась довкола, як поводяться чоловіки подруг і думала, що в мене не найгірший варіант.
Тож прожили ми разом 36 років. Останні з яких були найважчими. Річ у тім, що чотири роки тому в Толіка діагностували рак шлунка. Я все думала, що він впорається, адже ще не старий і досить сильний. Та не судилось. Що лишень ми не робили – йому гірше ставало. Ніколи я його не покидала, доглядала навіть коли в самої сил вже не було. Часом було вкрай важко. До того ж характер в чоловіка зовсім не простий. Часом звинувачував, або ж ображав. Та я розуміла, йому просто важко.
За кілька місяців до смерті Анатолій сказав, що хоче зі мною серйозно поговорити.
– Послухай, я знаю, що з моєю мамою в тебе не дуже складалось. Але після моєї смерті їй буде вкрай важко.
– В тебе ж ще є сестра.
– Ти ж знаєш, вона в Польщі, чоловіка там не залишить. Він ще той пройдисвіт. Так от, ти мусиш доглядати неньку, інакше не буде спокою мені на тому світі. Пообіцяй!
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Звісно, я сказала те, що він хотів почути. Хоча в голові не вкладалося, як це має бути. Ви маєте зрозуміти, що Ліда Іванівна – страшенно прикра людина. Скільки печінок вона мені з’їла після весілля. Тоді ми три роки мусили жити із нею, я плакала мало не щодня, вже думала розлучитися.
Навіть після переїзду під час кожної зустрічі свекруха робила мені зауваження, критикувала все, що я робила. Коли я розповіла, що її син має коханку, вона сказала, що це добре, може нарешті кращу знайде. А як він захворів – підкреслила, що рак шлунку через мої жахливі страви. І як після цього її доглядати.
Та що я мала робити. Після смерті чоловіка я їздила до Ліди Іванівни двічі на тиждень. Мені було важко, адже я досі працювала. Дочка жила окремо, мала вже свої клопоти та маленьку дитину. А син – три місяці, як на фронті воював.
Попри мої старання, свекруха ніколи мені доброго слова не сказала. Навіть навпаки.
– Поки тебе дочекаюсь – з голоду помру.
– Як? У вас повний холодильник! Ще й запаси є.
Та згодом стало ще гірше. Ліда Іванівна перестала ходити. Мені довелось звільнитися, аби її доглядати. Та я заспокоювала себе, що стараюсь заради дітей, яким залишиться її квартира. А тоді якось я прибирала у старої та натрапила на теку з паперами. І там знайшла заповіт, де йшлося про те, що квартиру вона своїй дочці залишила, тій, що в Польщі живе.
Уявіть, як я розізлилась. То я тут терпіла цю бабу, а вона мене просто використовувала! Я сказала їй все, що про це думаю, та вона розкричалась:
– А ти що думала, що трохи побігаєш і я тобі все залишу?
Тепер я не знаю, як бути. Чи мушу я виконувати волю чоловіка, як зі мною так підло вчинили? Думаю, здати стару в будинок для літніх людей. Та чи вірний це крок? Що б ви робили?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!