Моя Аліна завжди була найрозумнішою. В школі вчителі жартували, що вона Нобелівську премію отримає. Навіть називали її “професорка”. А далі атестат з відзнакою, два червоних дипломи. І не деінде, а в Києво-Могилянці. Вона була гордістю нашого міста. Згодом роботу в столиці знайшла. Як я тішилась.
Та коли почалась війна Аліна зі своїм хлопцем в Карпати поїхала, до його бабусі. Я проти не була, там безпечно. Та минув рік, а вони й не думали повертатись.
– Доню, ти роботу не втратиш? Чого до Києва не їдете? Вже всі повернулись.
– Не переймайся, я звільнилась. І нам так тут сподобалось, що вирішили не повертатись.
– А що робитимете? За що жити будете?
– Ми тепер бізнесмени. Та це сюрприз. Скоро дізнаєшся.
Я все думала, що ж донька робитиме в тій глушині. І цього літа я врешті поїхала до них. Адже вони ще й розписались потайки. А я як треба і зятя не знала. Тож приїхала я. Село забите, дороги нормальної нема. Зустріли мене молоді. Донька такий жахливий вигляд мала. Як баба стара. В пошарпаному одязі й гумових чоботях. Мене відразу в будинок відвезли, старий дуже, та поруч фундамент залитий. Одне мене увесь час з пантелику збивало, чому це всюди такий страшний сморід. Та не зручно було питати.
– Коли ж покажеш ваш бізнес?
– Поїмо і поїдемо.
Нагодували мене пречудово. Я навіть здивувалась, що донька такої смакоти наготувала. І ось ми поїхали, дісталися якоїсь радянської ферми.
– Що це? Цех якийсь?
– Ми його викупили за копійки і тепер в нас тут свиноферма.
– Що?
– Так вирощуємо породистих свинок. М’ясо надзвичайно смачне. Купують елітні ресторани і магазини. Замовники навіть в Європі є.
Донька завела мене в приміщення і тут я збагнула, звідки сморід. Там аж очі різало. А Аліна моя так вправно свиняче лайно. Я мало свідомість там не втратила. Далі донька показала приміщення з холодильниками і цех, де вона власноруч розробляє м’ясо. Це було вже занадто.
– Доню, ти що? Кишки шлямуєш з двома вищими освітами?
– І що? Зате в мене голова чиста, я корисну справу роблю. Кому та наука треба, як їсти нічого?
Ви не уявляєте, як усе це мене засмутило. На вечір я почала вмовляти свою дитину.
– Подумай, ти ж своє життя руйнуєш!
– Бо живу, як хочу. Я лиш тут збагнула, що вже не можу постійно бігти за чимось. Мені тут добре і все!
Згодом я ще зятя вмовляла. Думала, це його вплив. Та він стверджував, що це все якраз була ідея Аліни. Я все думаю, що ж далі буде, як діти народяться. Як вони в тому забитому селі зростатимуть? Що ж мені робити? Порадьте, як доню рятувати?