У мене з чоловіком доля зовсім не проста. Жили в селі, важко працювали. Робили все, аби діти зростали в достатку. Зараз старша наша донечка в Польщі живе, вже давно переїхала. Навіть телефонує тепер рідко, має клопоти.
Молодша Настя в місті живе. Вийшла заміж за багатія, не працює, займається вихованням онуки. Степан – синочок наш також в місті, має власний бізнес та дуже багато працює, аби утримувати сім’ю. В нього двоє дітей, дуже хороші вони. Щотижня до нас приїжджають.
Насправді я не знаю, що б ми робили без Степана. Він – наша гордість. Усі односельці заздрять, що маємо такого вдячного сина. Завжди нам допомагає, зробив капітальний ремонт в будинку. Тепер в нас санвузол є, всі зручності, вода в хаті. А нещодавно альтанку у дворі таку гарну зібрав. Дружина його Інна також дуже хороша. Вона лікар, завжди охоче слідкувала за нашим здоров’ям.
– Чим я заслужила таке щастя – найкращий син і така чуйна невістка?
– Мабуть, колись добру справу зробили. Тепер Бог віддячує.
А я й знаю, за що ця нагорода. І справді ми з чоловіком пішли на ризикований крок. Коли народилась наша Настя в пологовому будинку жінка з сусіднього села покинула маля. Гарного великого хлопчика. Мені його приносили годувати. Який він хороший був. Я запропонувала чоловікові забрати хлопчика разом із донькою. А всім довкола сказати, що двійню народила. На диво, він погодився. Я й не чекала такого.
Цим хлопчиком і був наш Степанко. Хто б міг подумати, що саме він, а не мої рідні донечки, стане для нас опорою в житті. Купуватиме ліки й продукти, возитиме до лікарні за найменшої потреби. А таємницю нашу ми з чоловіком заберемо на той світ. Степан – наш син, і ніяк інакше.
Нещодавно захворів мій чоловік. Діагноз страшний, повідомили, що довго він не житиме. Невістка організувала найкраще лікування, аби останні його місяці не були важкими. Донечки, дізнавшись, що тато помирає відразу приїхали. Але не тому, що хотіли нам допомогти, вони просто переймалися, що спадок їм не дістанеться.
Врешті чоловік помер і я озвучила його волю.
– Коли тато був живий, ми вирішили, на кого оформимо заповіт. Господарство отримає Степан, разом із нашим будинком. Нехай зробить там дачу, приїжджає з дітьми відпочивати. Нам на небесах приємно буде. Донечкам залишимо ікони, старовинний посуд й мої золоті прикраси. Нехай передадуть дітям.
Ви не уявляєте, яку хвилю обурення викликали мої слова. Доньки почали казати, що все це не чесно. Навіть кричали на мене:
– Як так можна? Треба все порівну ділити.
– Щоб ви продали хату, поділили гроші й витратили їх на якісь дрібниці? Та й взагалі, вам батькам навіть зателефонувати важко було завжди, а тут згадали.
Донечки образились і поїхали. Навіть не залишилися, аби втішити мене. Хоча знали, що втрата чоловіка для мене страшне горе. А Степан лише сказав їм наостанок, щоб не переймалися, бо цей будинок нехай і буде його документально, але приїжджати сюди на відпочинок усі зможуть. Варто лишень захотіти.
Мені прикро, що дівчата зі мною навіть говорити не хочуть. Хоча я знаю – все вірно зробила.
Порадьте, як мені бути? Як помиритися з доньками? Невже я помилилась?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!