Я дуже люблю свою мамочку та вирішила взяти її у свою квартиру. Адже вона сама без тата вже стільки років, постійно хворіє. Хоча ми живемо в одному місті, але у протилежних районах. І дорога до мами тільки в одну сторону займала годину зі всіма корками та зупинками.
Мама мене народила досить пізно за тогочасними мірками, у 35 років. Але не дивлячись на таку різницю, я почувалася найщасливішою дитиною у світі. Навіть коли я вийшла заміж, то батьки витратили останні заощадження та купили мені трикімнатну квартиру з гарним ремонтом.
Але у 2021 році не стало тата. Мама важко переживала таку втрату і на фоні стресу в неї з’явилися сильні захворювання. Волосся все випало, тому носила перуки чи косинки. Руки так трусилися, що не могла навіть чашку тримати чи двері відкрити.
Тому ми її забрали додому. Краще нехай мама буде поруч, ніж я переживатиму, як у неї справи. Квартиру ми зачинили, забрали її речі та квіти.
Однак, цей переїзд не пішов мамі на користь.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
У неї почалися провали у пам’яті. Як би це сумно не звучало, але мої діти доглядали за бабусею, аби вона не наробила біди. Слідкували, чи виключила бабуся газ на кухні, чи зачинила двері, коли йшла в магазин. Бували моменти, що бабуся взагалі забувала, хто вона і що має онуків.
Ми купували дуже дорогі ліки, але вони мало діяли. Я часто залишила мамі листочки на холодильнику, де писала, як її звати, адресу і що треба робити вдома.
Але це не допомагало. Декілька днів тому до мене зателефонувала сусідка з 1 поверху:
– Людка, приїзди негайно, тут таке з твоєю мамою сталося!…
Я кинула слухавку та одразу помчала додому. Як виявилося, мама відкрила кран у ванній кімнаті, потім одягла пальто (без чобіт), замкнула молодшу онучку Златку вдома та пішла гуляти. Добре, що далеко не зайшла та її “впіймав” сусід, привів на лавочку.
Мені було так соромно перед сусідами за маму. Одразу викликала їй швидку, аби лікарі вкололи якісь заспокійливі.
Тоді я вперше задумалася про те, аби віддати маму у пансіонат. Моя колега колись розповідала, що це чудовий заклад для таких проблемних літніх людей. Знайшла в інтернеті пару варіантів, обирала тільки найкращі і приватні.
Чоловік підтримав мене у цьому. Адже розумів, що моїй мамі буде там найкраще. Ми постійно на роботі, діти в школі і мама залишається сама вдома. Боялися, аби вона не наробила собі ніякого лиха.
Тільки про це дізналися родичі зі сторони сусіда і почали нас засуджувати.
– Що, так я також стану немічною, то ви мене здасте у будинок геть?! – дорікала свекруха.
Ніхто не хотів слухати наші виправдання. Нікого не хвилювало, що ні я, ні чоловік не можемо цілодобово наглядати за мамою. А в пансіонаті є медсестри, люди, які чудово розуміють, як правильно лікувати таких пацієнтів.
Не знаю, що робити. Бажаю мамі тільки щастя та хочу, аби вона провела цю старість спокійно.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!