Ми з чоловіком багато років мали невеличкий власний ресторанчик у Херсоні. Все в нас було чудово, планували відкриття ще одного закладу, навіть приміщення знайшли. Та раптом почалась війна. Ми відразу найняли вантажівку, зібрали все, що встигли та виїхали на захід України. Відчували, що нічого доброго в місті вже не буде.
Зупинились в Івано-Франківську. Якийсь час були зовсім розгублені, не знали, як бути далі. Та потім вирішили робити те, що добре вміємо. Знайшли невеличке, але затишне приміщення і відкрили ресторанчик. У нас була вся техніка, чоловік мій за професією кухар, тож самий став до плити. Я ж була за адміністратора.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше життєвих оповідок за посиланням –https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Нам було важко, та поступово вдалося вирівняти ситуацію. І ось, коли наш ресторан став досить популярним біля нього почала щодня жебракувати одна старенька. Вона мала жахливий вигляд, брудна, в розірваному одязі. Знайомі радили мені вигнати нещасну геть, адже вона відлякувала відвідувачів. Тож я попросила чоловіка розібратися. І ось одного дня, коли в нашому закладі було чимало людей, мій коханий раптом привів жебрачку просто в ресторан і посадив за столик.
– Любий, що ти робиш? – спитала я шоковано.
– Нічого, хочу її погодувати.
– Але ж відвідувачі розбігаються. Подивись!
Люди й справді почали тікати. Та чоловік лише сказав.
– Нехай йдуть – їм соромно. Вони втратили людяність.
Мій коханий приготував розкішну вечерю для цієї бідної жінки. Вона їла й плакала від щастя. А решту попросила забрати із собою. Тоді ми дозволили їй щодня приходити до нас на обід. Я пишаюсь вчинком чоловіка. Сама ж зібрала для неї цілу сумку одягу. Ще ми вирішили запропонувати старенькій місце прибиральниці.
Ми отримали шанс на нове життя. Чому ж інші люди не мають на це право?
Як вважаєте, ми все правильно зробили?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!