Зараз всі ми переживаємо такий нелегкий час, що я навіть сумнівалася, чи треба ділитися своєю історією. Але й тримати це в собі не можу, бо вже тиждень плачу від щастя!
Я ніколи на своє життя не нарікала, хоч і траплялися моменти, коли хотілося опустити руки й послати його все під три чорти. Але весь цей поруч зі мною був найкращий у світі чоловік. Аби не Саша, не знаю, як би я взагалі з усім справлялася.
Разом ми вибралися з бідності, відкрили власну невеличку справу і прожили те життя, про яке завжди мріяли. А тиждень тому ми ще й переїжджали на нову квартиру. Вирішили, що син наш вже досить дорослий, аби своє житло мати. Тому ми купили собі двокімнатну квартиру, а нашу однушку вирішили залишити Вадиму.
То був звичайний вечір. Ми перебирали речі, складали все в коробки, аби нічого не загубити. Вадима я попросила зайнятися документами, бо треба було, аби він свої речі впорядкував сам. І я зовсім забула про те, що серед тих папірців ховалося…
– Коли ви мені збиралися сказати, що я не рідний вам, а всиновлений?! – різко запитав син, тримаючи в руках відповідний документ.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
У мене просто земля з-під ніг пішла… Не знала, що робити, що казати і як взагалі все пояснювати сину. Річ у тім, що ми з чоловіком дуже хотіли мати дитинку. Старалися з усіх сил, але ніяк не виходило. Коли марно два роки втратили, пішли до лікарів. Від чого нас там тільки не лікували! Грошей на аналізи та ліки стільки пішло, що можна було б на них з десяток тих квартир купити. Але результат у всіх цих старань був один: безплідність.
Так вже сталося, що ми із Сашком і окремо маємо на дуже великі шанси, аби батьками стати. А як в парі, то їх взагалі майже немає… Звісно, можна було б розійтися та шукати щастя з іншими людьми, але ми не могли. Дуже вже любили одне одного, тому вирішили взяти хлопчика з дитячого будинку.
Ми хотіли показати дитині, що таке сім’я, любов і підтримка. Усі ці роки ми оберігали його. А тут сталося таке…
Я думала, мовчала і плакала. Не знаю, скільки часу минуло, аж поки син не вирвав мене з роздумів.
– Мам, та чого ти? Я ж просто запитав! Мені все одно, всиновлений я чи ні. Я ж знаю, що в мене немає рідніших людей, аніж ви з татом. І ви дали мені все, що могли й не могли. І я вас дуже люблю. І любитиму завжди! – сказав мені Вадим.
А я не могла повірити, що мій хлопчик – такий розумний і такий дорослий.
Того вечора ми з чоловіком розповіли синові всю правду. Усі довго сиділи за столом і плакали. Але Вадим нас зрозумів. Нарешті моя душа спокійна.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!