Колись в моєму житті сталася дивовижна ситуація. Ми з чоловіком десять років в шлюбі жили, а дітей не мали. Всі в селі казали, що так вже й буде. Дехто навіть радив чоловікові іншу знайти. Особливо його пиляла свекруха:
– Життя з цією Галею змарнуєш. Без дітей, то не сім’я!
Вона навіть не соромилась, в моїй присутності казала, що “жінка без дітей, то пустоцвіт, нічого не варта”.
Тоді якось подруга порадила мені поїхати до святого джерела. Я тоді вже зовсім зневірилась, мені вже 33 роки було. Та разом із нею я поїхала. Минуло два місяці та ми дізнались, що матимемо дитину. Як Василь носився зі мною, все, що міг самотужки робив, важкого підіймати не дозволяв.
Останній місяць я лежала в лікарні на збереженні, а врешті мені порадили робити кесарів розтин, бо вік вже критичний, а дитинка досить велика.
Я народила чудову дівчинку, назвали Наталкою. Та на другий день після пологів до мене підійшов лікар і повідомив:
– Більше народити ви не зможете.
– Та я дякую Богові, що донечку маю.
– І ви не хотіли ще одну дитину.
– Дуже хотіла. Та вже надто пізно.
– Як на мене, то Бог вас почув. Вчора жінка, котра народжувала з вами, відмовилась від хлопчика. Він цілком здоровий і дуже гарний. У вас така гарна сім’я. Якби ж ви схотіли – ми б записали, що то ви народили двійнят.
– Принесіть хлопчика до мене і я зрозумію.
Медсестра принесла гарненьке дитятко, мов янголятко. Я навіть чоловіка не спитала, погодилась. Знала, що це правильне рішення. А коли розповіла Василеві – він так зрадів.
– Це мій син і крапка. Назвемо Богданом!
Ми були найщасливішими батьками. Наталя зростала норовливою дівчиною. А от Богдан – таким ніжним був, в усьому допомагав, завжди підтримував. Згодом вони поїхали на навчання. Потім донька заміж вийшла. Натомість син довго пари знайти не міг. Поїхав на заробітки. А повернувшись, самотужки придбав собі квартиру і бізнес відкрив власний. Він ніколи нічого в нас не просив. Все самостійно.
А от Наталка з чоловіком ніяк кінці з кінцями не зводили. Ми мусили допомагати їм грошима і продуктами. Згодом чоловік навіть нашу автівку стареньку продав і гроші їй віддав. Я все переймалась, що Богдан ображатися буде. А він дуже мудро реагував.
– Мамо, мені ж нічого не треба, в мене ще дітей немає, я впораюсь.
А потім якось неочікувано син одружився і дитинка в них народилася. Я раділа неймовірно. А от Наталка тоді вже й розлучитися встигла, залишилась одна з двома дітьми. Ми й надалі їй продовжували кожну копійку віддавати.
Так минали роки. А тоді раптово захворів мій Василь. Рак шлунку. Страждав він жахливо, ми грошей на лікування не мали. Богдан дуже допоміг тоді. Та батька врятувати не вдалось. Залишилась я одна. Тоді й Наталка почала просити:
– Мамо, продай хату, я докладу гроші й квартиру хоч невеличку візьму.
– А де ж я житиму?
– Ти ж одна залишилась, нащо тобі великий дім. Переїжджай в бабину хату.
Наш дім був гарний великий, на фундаменті з цегли. Чоловік колись самий будував. А бабиній оселі вже сто років, на землі побудована з дерева, ледве стіни тримаються купи. Та що для доньки не зробиш, я погодилась. Переїхала, а хату з землею продала за 6 тисяч доларів, все Наталі віддала. Вона квартиру купила на околиці міста.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Жінці в літах жити в старій халупі було дуже важко. Я відразу там хворіти почала. Та найгірше було попереду. В грудні вітром знесло частину даху. Я залишилась буквально на вулиці. Зібрала деякі речі й поїхала до доньки.
Відчинив мені незнайомий чоловік.
– Ви хто?
– Я з Наталею живу.
Тут вибігла донька.
– Можна у вас перезимувати. Помру я в тій хаті, змерзну.
– Мамо, ти що? В мене лиш особисте життя почало складатися. Та й місця тут немає. В мене ж двоє дітей.
Навіть чай вона мені не запропонувала. Я вже думала йти на вокзал. Соромно було до Богдана їхати, я ж йому ні копійки не дала. Та врешті все ж наважилась. Син відчинив радісний.
– Мамо, що сталося?
В сльозах я йому все розповіла.
– Все, ти залишишся в нас. А на весну я хату твою зремонтую.
– В тебе ж місця мало. І що дружина скаже?
– Вона в мене добра, не переймайся. Головне, що всі разом.
Я не могла стримати сльози. Як так, чужа дитина мені рідніша, за мою. На серці був тягар, я ж так і не сказала синові, що він усиновлений, що десь є його рідна мама і мені він нічого не винен. За місяць я зібралась з силами та вирішила усе розповісти.
– Сину, ти ж знаєш, що люблю я тебе дуже! І пишаюся усіма твоїми здобутками!.
– Все я знаю і вже давно. І біологічну маму знайшов, але в мене одна рідна ненька – і це ти!
Ми обійнялися і довго так сиділи. Яке ж щастя, що колись я прийняла правильне рішення. Єдине, що ятрить мені душу – не знаю як надалі з донькою спілкуватися. Не очікувала, я від неї такого.
Ви б пробачили таку поведінку донечці?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!