До Стефанії підійшла мила дівчинка. Вона уважно за нею спостерігала вже кілька хвилин. Бабусі аж ніяково стало. Чого це дівча так розглядає її?
– А що ви хочете купити?- неочікувано запитала дівчинка.
Старенька навіть завагалася.
– Навіщо тобі це?- острахом відповіла та.
– А ви скажете і я вам куплю.
– Ти? Та ти маленька ще.
– Ми з татом купимо. Тільки скажіть, по що прийшли.
Стефанія розгубилася.
– Ну, що ви хочете..?
– Так я це … Просто по хліб зайшла.
– Значить, купимо вам хліба. Тату, йди сюди!
Підійшов чоловік.
– Ви не соромтеся, – сказав він бабі Стефанії. – Ми з донькою іноді приходимо в цей магазин, і вона вибирає когось, кому хоче допомогти. Що ви хотіли купити?
– Не треба, діточки, – ще більше розгубилася бабуся. – Я і пенсію отримую, і городик у мене є, і п’ять курочок … Це ви в місті за все платите, а ми в селі … Хіба нам багато треба? Спасибі вам, дітки … Дай Бог вам здоров’я!
– Ні! – не відступала дівчинка. – Я знаю, що вам важко … Це ж видно! Ми обов’язково вам допоможемо. Що вам ще, крім хліба?
Баба Стефа не знала, що сказати.
– Ну, я іноді ще беру сто грамів ковбаски. Прямо тут, біля магазину, з хлібом її і їм. Сто грамів … Найдешевшої.
– Показуйте, – сміливо сказала дівчинка, – повертаючись до прилавка з ковбасами.
Бабуся довго розглядала вітрину.
– Так тут зараз і немає такої … Я беру ту, що гривень за 50, за 60 … А тут дивіться які ціни! Ні, не треба, діточки. Спасибі вам…
– Зрозуміло, – знову заговорив тато. – Ви, бабусю, постійте тут ось з цим візком, а ми з донькою зараз швидко візьмемо все, що вам потрібно. Віка, вибирай.
– Не треба, діточки, – почала знову баба Стефанія, але ніхто її вже не слухав.
Коли я під’їхав до магазину, побачив на розі стареньку бабусю. Біля її ніг стояв пакет. В руках вона тримала хліб і пів палки вареної ковбаси.
Підійшов, тому що помітив – бабуся плаче.
– Що трапилося? – питаю.
Бабуся мовчала, а потім каже:
– У тебе, дитино, немає в машині ножа. Мені б відрізати шматочок ковбаски, а то бачиш … Це дуже багато.
Приніс ніж. Відрізали і хліба, і ковбаси. Решта бабуся акуратно поклала в пакет до круп, макаронів і мандаринів.
– Усе ж добре, чого сльози ллєте?- запитую.
– Та й сама не знаю, – зніяковіла жіночка. Трохи помовчала, а тоді переповіла мені оцю історію, яку ви прочитали вище.
Розповідає і плаче. У мене аж серце стислося.
Історія реально. Трапилася в столиці. У магазині з дівчинкою, до слова, був не лише тато, а й мама. Вона теж допомагати взялася.
Ось так у житті буває. Проблеми проблемами, а про людяність забувати не слід.
Що думаєте про цю історію?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!