Так склалося, що я з сестрою все життя живу в одному домі. Колись велику батьківську хату ми розділили навпіл, два окремих входи зробили. Галина молодша за мене на десять років, тому я звикла їй в усьому допомагати, підтримувати.
Діти мої – Оксана і Павло вже давно дорослі. Донька у Польщу до чоловіка поїхала, коли війна почалась. Тепер вони там живуть. Я дуже сумую, але розумію, що це на краще. Син мій також має власну сім’ю, в обласному центрі живе, але зараз він на війні. Я вже стомилася рахувати недоспані ночі. Так і живемо з чоловіком удвох. Дуже допомагає те, що сестра поруч. Зайду до неї на вечір, чаю на травах вип’ю і вже легше.
Є в Галини донечка – наша улюблена Ганнуся. Вона зараз навчається в обласному центрі. А вчора сестра повідомила новину:
– Уявляєш, зустрічається моя Ганна з кимось. А зізнаватися не хоче. Все каже, що потім. Але я бачу – все серйозно, вона навіть змінилася.
– Ну, не переймайся, всьому свій час.
Минуло кілька місяців племінниця приїхала на Великдень і заявила:
– Я свого Андрія люблю, ми хочемо побратися. Але тихо, без галасу, бо зараз війна.
– А як же весілля? Та й взагалі, можливо варто все ж нас із ним познайомити, – зауважила Галя.
– Познайомлю трохи згодом, але не лякайтеся, він трохи старший за мене. Та він депутат, поважна людина в місті.
І ось, всього за тиждень до дати розпису, Ганна повідомила, що привезе свого судженого до мами. Схвильована сестра прибігла до мене і попросила, аби я допомогла накрити на стіл. Ми увесь день – пекли пироги, варили, тушили й смажили. Чудовий стіл вийшов, хоч вже весілля справляй. Та на встановлену годину племінниця приїхала одна.
– А де ж твій милий?
– Він багато працює, сказав за годину буде! Але не кажіть на нього Андрій, краще – Андрій Іванович, згодом, як познайомитесь, то і на “ти” перейдете.
Було помітно, що племінниця також страшенно нервує. Бігала і все поправляла, аби ідеально було. А тоді ще й до нас звернулася:
– Сходіть перевдягніться в щось більш сучасне! Це ж важлива подія. І причепуріться!
Я пішла, перевдягнулась, та коли повернулась – нареченого досі не було. Ми його три години чекали. І ось у двір приїхав великий чорний джип. З нього вийшов поважний пузатий дядько.
– Андрій і тата привіз? – спитала я.
– Та ні, це він і є.
Молодому на вигляд було років 40, а може й більше, ще й досить огрядний, в костюмі. Він увійшов в хату, сестра запросила його за стіл. Він пихато все оглянув і сказав:
– Я такого не їм!
Годину Андрій Іванович сидів за столом і майже нічого не казав. Не приховував того, що ми для нього “другий сорт”, зовсім не цікаві люди. А наша Ганнуся все бігала довкола й пропонувала то те, то се. Він лиш носом крутив. Було вкрай неприємно.
Я відразу зрозуміла, цей чоловік – не пара моїй племінниці. Та й що, що заможний? Це не головне. Краще б простий і добрий. Сестра страшенно засмучена, не для такого пана вона свою квіточку ростила.
Вже за тиждень у них розпис, а ми не знаємо, як вмовити Ганну покинути свого коханого.
Порадьте, втручатися чи ні?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!