До свого 70-річчя я довго і ретельно готувалась. Пішла в перукарню, придбала новий костюм. Заздалегідь обрала затишний ресторан. Хотілося, щоб все було ідеально, адже хто знає скільки того життя.
На свято запросила чимало родичів, близьких подруг і колишніх колег. Мене в місті всі знають, я багато років працювала на керівній посаді в адміністрації. Тому й очікувала, що грамоту отримаю, чимало привітань від високопосадовців.
І ось настав день свята. Зранку я мала дуже піднесений настрій, усі мені телефонували й вітали. Я все чекала, що можливо син з онучками прийде, сюрприз зробить, щось особливе для матері вигадає.
“Може хоче на святі офіційно подарувати, аби всі бачили!” – думала я.
У ресторан я приїхала заздалегідь. Хотіла гарно зустріти гостей. Потім всі почали збиратися, дарували мені величезні букети, казали теплі слова. Усі прийшли, лише сина з невісткою й онучками не було. Я думала, що запізнюються через подарунок чи сюрприз.
І ось вони приїхали. Увійшли всі четверо з одним скромним букетом, всього три гвоздики. Мені аж ніяково стало. Потім син подарував коробку, навіть не запаковану. Я подивилась – і мало не заплакала. Це був сервіз. Але який? Той, що двадцять років тому синові на весілля моя сестра з села подарувала. Ми тоді ще й сміялися, мовляв, як можна було такий страшний купити! От він їм і згодився. Певно, думали, що я забула.
Далі син сказав:
– Мамо, вітаємо! Будь здорова!
І все… Це було жахливо. І зіпсувало мені настрій на весь вечір. Вже й говорити ні з ким не хотілося. Навіть онучки, які вже достатньо дорослі, єдине, що подарували – це пісню, яку виконали дуетом. Але вони її на кожному святі співають. Ось, що я заслужила на 70-ліття.
Наступного дня я навіть говорити із сином не хотіла. Тоді зателефонувала моя подруга. Я їй все розповіла.
– Ти не засмучуйся, у них певно грошей зараз немає.
– Ну, звичайно, навіть на квіти нормальні не знайшлося.
– А ти поговори з сином, поясни йому.
Я розуміла, що цю ситуацію усі гості за моєю спиною обговорюють. Було так неприємно. Врешті все ж вирішила поговорити з сином.
– Ну, як ти міг? Сервіз з весілля? Серйозно? В тебе ж мама одна!
– Ти зрозумій, роботи зараз мало, така ситуація в країні, мені важко.
– Невже навіть листівку купити не міг чи слова гарні сказати? Та що завгодно було б краще! Жах якийсь! Ти просто не хотів. Я б щось вигадала, позичила б, але з порожніми руками не йшла.
– От я думав, що хто-хто, а рідна ненька зрозуміє. А ти зі своєю пихою зробила з цього трагедію.
Він кинув слухавку, а я ще й винна залишилась. Було вкрай прикро від рідного сина це чути. Не знаю, чи варто взагалі з ним надалі спілкуватися. Ви як гадаєте?
Може дитина до матері на ювілей з порожніми руками йти?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!