У мого чоловіка є молодша сестра – Аніта. Я завжди ставилась до неї нормально, але особливо ми все ж не товаришували.
Коли ми з Сашком побрались – не мали нічого. Якийсь час жили з батьками, але чоловік почав сваритися з моїм татом. Ми тоді мало не розлучилися, та я вирішила, що мушу зберегти шлюб і запропонувала чоловікові:
– Ми мусимо переїхати! Інакше доведеться розлучатись.
Ми винайняли маленьку квартиру і почали наполегливо працювати, аби заробити на власне житло. Чоловік навіть їздив на пів року на заробітки. І врешті через три роки ми назбирали 15 тисяч євро на невеличку однокімнатну квартиру. Але ремонту там зовсім не було. Вирішили, що поки все не зробимо ідеально – не переїдемо.
Згодом вже з дитиною ми заїхали у власну охайну квартиру. Все було чудово, ми намагалися утримувати все в ідеальному порядку, аби зберегти житло в гарному стані. Буквально – не дихали на ті стіни.
І ось цьогоріч влітку ми вирішили поїхати у відпустку до мами в село. І раптом зателефонувала Аніта. Вона вже два роки, як заміжня.
– Я посварилась з чоловіком, можна у вас пожити, поки ви в селі.
– Ну, добре, але щойно ми повернемося – маєш з’їхати.
Минув місяць, ми зібрались повертатися. І раптом зовиця заявила:
– Що мені робити? Куди мені йти з дитиною?
Вона гірко плакала і вмовляла мене залишитися ще в селі. Я мала таку можливість, адже село поруч з містом і добиратись до роботи не важко. Та мені було неприємно, що у квартирі, на яку ми так важко заробляли – живуть інші люди. Та чоловік вмовив мене. Ми дали їй ще місяць.
І ось минуло кілька тижнів і я вирішила провідати Аніту. Разом з тим нагадати їй, що я хочу повернутися. І ось заходжу я у свою викохану квартиру і що бачу… В коридорі повно багнюки. На білій стіні якась пляма, в кімнаті стоїть велосипед в болоті, всюди розкидані речі, а що на кухні – словами не описати. Гора брудного посуду, на плиті нагорілий жир, плями. Мене аж трусило від злості.
– Вже збирай речі і їдь куди хочеш! – закричала я.
– Ти що? Я ж з дитиною. Куди піду.
– Твої проблеми. Ти що з моєї квартири зробила. Ніякої поваги. Якщо сама не заробила на це, то можна так ставитися?
Та вона навіть не думала нікуди йти. Почала телефонувати Сашкові. Та я не витримала, взяла її речі й жбурнула у вікно. Ми страшенно посварилися і зовиця нажалілася моєму чоловікові. Тепер ніхто зі мною не спілкується – ані вона, ані свекри, ані Сашко. Та хіба ж я не маю рацію?
Як гадаєте, я занадто погарячкувала?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!