Моя сестра Світлана завжди була наче сонечко ясне. Така добра та щира людина. Мабуть, тому їй в житті так не щастило. В 18 років почала зустрічатись з хлопцем. Закохалась по самі вуха, хоча той Ігор нікому не подобався. Вони почали жити разом. Тоді сестра народила донечку, а потім ще одну. А зять нічим в житті не переймався, зраджував, гуляв. Часом міг на тиждень зникнути.
Батьки завжди допомагали Свєті, я також. Так і роки минали. Згодом і я народила доньку, так не у шлюбі. Так життя склалося, що хлопець мій не схотів одружуватись, навіть коли про вагітність мою дізнався. Та я насправді й не засмутилась тоді. Вже доволі зріла була, роботу мала, вирішила, що народжу для себе. Так в мене з’явилась Катя. І це було найпрекраснішим моїм рішенням.
Ми жили доволі добре. Я з усім справлялась. Багато років збирала гроші. А згодом, коли померла бабуся, батьки продали її хату в селі й гроші поділили між нами з сестрою. Я тоді доклала й квартиру однокімнатну купила. Свєта ж ремонт мріяла зробити. Та її Ігор гроші всі забрав, мовляв, на матеріали та на якісь дурниці витратив. Згодом зізнався, що в карти програв. Тоді в розпачі сестра заявила:
– Не можу я так більше, поїду до Італії, дітей підіймати треба.
Поїхала вона, знайшла роботу і почала гроші додому висилати. Я навіть раділа, що хоч там відпочине від недолугого чоловіка, думала, що знайде собі когось. А як моя донька закінчила школу, я подумала, що може й мені поїхати. Чого вдома сидіти? І вирушила. Знайшла роботу. Було дуже добре, що жила в одному місті зі Світланою, ми зустрічались щотижня, разом гуляли. Та сестра ніколи зайву копійку ні на що не витрачала. Навіть одяг носила ще старий з українського ринку.
– Ну чого ти собі нічого не купуєш? Такі розпродажі!
– Та не можу витрачати на себе, знаючи, як діти мої бідують.
– Дарма ти так. Ніхто про тебе не дбатиме.
З часом я купила донечці квартиру. Тоді Катеринка заміж зібралася. Подзвонила мені й сказала.
– Мамо, приїжджай на весілля, але більше не їдь, я так сумую!
На свято до Каті ми разом з сестрою приїхали. Запросили звісно й її вже дорослих дітей. На другий день Світлана прийшла до мене в сльозах.
– Уявляєш, вони вже мене назад виганяють. Кажуть, що не можна гроші втрачати. А сусідка розповіла, що Ігор до нас додому якусь жінку приводить. І діти все це знають.
– А мене Катя вмовляє не їхати нікуди. Не знаю, що робити!
– Як тобі добре! Гарну дитину виростила.
– А знаєш що, поїхали, лиш не до Італії, а до Парижу, пам’ятаєш як ми дітьми мріяли, а тоді на море в Єгипет. Ми ж заслужили.
– Ти що? На мене всі образяться.
– І нехай! Ну скільки того життя? А повернемося і ти розлучишся зі своїм Ігорем!
– Ти що? А де ж я житиму!
– Зі мною. Катя до чоловіка переїхала, я сама, заощадження маю. А як схочемо – поїдемо ще заробимо, та не для когось, а для себе!
Сестра дивилась здивовано, наче не знала, що так можна. А тоді погодилась. Наступного дня ми взяли путівки. Племінники дізнались про все, почали мені надзвонювати. А я відповіла спокійно:
– Ну, що, настав час вам навчитися матір цінувати та спонсора нового знайти!
– Це все через вас! Нащо ви маму проти рідних дітей налаштовуєте! Шлюб батьків руйнуєте!
– Ну і нехай!
Я вимкнула виклик. Згодом мені ще не раз усі писали – і Ігор, і племінники. Навіть проклинали мене. Та я знаю, що все зробила вірно, мусила рятувати сестричку. А ви як гадаєте?