– Заради тебе я все, що хочеш зроблю! – завжди я казав дружині. І справді зі шкіри ліз, аби догодити Олі.
Вона тричі відмовлялась за мене виходити.
– Хто ти такий? Що можеш мені дати?
А я й справді був ніким. Звичайний хлопець із села. Закінчив школу й будівельний технікум. Та й закохався в таку красуню. Тоді все літо гарував, аби купити їй каблучку з діамантом. А вона подивилась на неї й фиркнула.
– Що мені твоя каблучка. Ні квартири, ні машини.
Тоді я вперше поїхав до Європи. Працював важко, на зовнішніх роботах. Та приїхав і купив гарну велику квартиру в новобудові. Та Оля знову мені відмовила. Ще за два роки я заробив на автівку, зробив вишуканий ремонт і придбав новісіньку техніку. Та кохана знову дала відкоша. Мовляв, а жити за що далі. Тож я знову вирушив до Норвегії, і цього разу заробив достатньо, аби відкрити власний магазин будівельних інструментів. І лишень тоді Оля погодилась стати моєю дружиною. На це пішло аж сім років.Та я був щасливий, адже нарешті завоював свою королеву.
Перший рік нашого спільного життя був, наче казка. Ми їздили на море, подорожували Європою, відвідували дорогі ресторани. Насолоджувались життям. Мабуть, тому й не сварились. Та згодом наші стосунки змінилися. Оля завжди натякала, що я якийсь недолугий і вона мала б мати кращого. А ще дружина зовсім не хотіла дітей. Все казала, що згодом народить.
Аби відволіктися від сімейних проблем я багато працював. Оля ж займалась собою. Домашні справи її не цікавили. Доволі часто я повертався додому і самий собі їсти готував. Адже дружина не вважала, що це не її справа. Врешті, аби не сваритися я їв у їдальні. Йшов на поступки, давав стільки грошей, скільки кохана просила, все, аби їй було добре. Адже кохав.
Минуло вісім років такого життя. В нас досі не було дітей. І якось я мав їхати за товаром в інше місто. Та дорогою в мене зламалась автівка, довелось повернутися майже відразу. Я прийшов додому і побачив в нашому ліжку якогось чоловіка, ще й в моєму халаті.
– Я зараз поїду, а коли повернусь, щоб тебе в моїй квартирі не було! – сказав відразу я Олі.
– Ти не можеш мене вигнати, це наша квартира, я твоя дружина!
– Можу!
Я кинув все і поїхав в село. Там була стара напіврозвалена бабина хата. Колись я все дитинство там жив. Зранку подзвонив на роботу, сказав, що якийсь час буду відсутній. Щастя, що маю надійних підлеглих.
Далі я просто ходив вулицями села й все роздивлявся. Як багато там змінилося. І раптом почув:
– Дмитре, це ти?
– Я.
– Я Вітя, ми в дитинстві товаришували.
Ми розговорилися. І на вечерю він запросив до себе. Далі я цілісінький день робив порядки в будинку, лагодив, що міг.
І ось прийшов я на вечерю. У Віті дружина й двоє дітей. Усі за столом зібралися. Ми багато говорили, я розповів усе, що довелось пережити.
– То ти самий винен. Хіба ж не бачив, що Оля тебе використовує! Дружина – це компаньйон, – підсумувала Люда.
А тоді в дім увійшла дівчина. Вона тихенько сіла за стіл.
– Це Варя, моя двоюрідна сестра. Вона приїхала зі сходу, батьки там залишилися.
Дівчина поводилась тихо й скромно.
– Уявляєш, вона привезла звідти шістьох собак і трьох котів. Їх покинули господарі, котрі виїхали.
– І де ж живе?
– Живе з нами. А тварин тримає в баби Ніни в колишньому корівнику.
– Може вам там допомога потрібна? – спитав я.
– Звісно, приходьте, я сама ледве справляюсь, – загорілись очі у Варвари.
Наступного дня я вирушив до корівника. Колись там була ферма. Та рідні баби Ніни вже давно за кордоном і нікому тим займатися. Тендітна Варя самотужки прибирала за тваринами. Вона дуже зраділа, побачивши мене.
– Я й не думала, що прийдете.
– А як же!
– Допоможете мені вольєр зробити. З мене вечеря!
Відтоді я щодня приходив до дівчини. Між нами виникли почуття. За кілька тижнів я збагнув, що не хочу повертатися до міста. Усім серцем кохаю Варю. А тоді відверто сказав їй.
– Я все продам і ми викупимо ферму. Відновимо її роботу.
– А притулок?
– Він також залишиться тут. Ти будеш зі мною?
– Звісно.
Я їхав до міста окрилений. Олі попередньо подзвонив. Коли увійшов – не впізнав свою квартиру. Всюди було прибрано, пахло смачною їжею. Раптом вийшла дружина.
– Я тебе зачекалась!
– Нащо?
– Хотіла поговорити. Я поводилась жахливо, не цінувала тебе зовсім. Та за цей місяць все переосмислила. Пробач! Я тепер все зроблю для тебе! Стану гарною дружиною, обіцяю!
– Вже надто пізно. Я продаю квартиру і житиму в селі. Там я щасливий.
– Як так? Любий, я ж вагітна!
Від цієї новини я заплакав. Хоча відразу виникло питання, чи моя це дитина. І як дізнатися? Оля обіймала і благала, аби я дав їй шанс. Я обіцяв подумати й вернувся до села. Тепер я не знаю, як бути. Чи можна вірити дружині? Що як через неї я втрачу свій єдиний шанс на щастя? Адже насправді я хочу бути з Варварою.
Вибачте. Даних поки немає.