Мій покійний дідусь хворів дуже страшною хворобою Альцгеймера, однак дуже добре пам’ятав часи голодомору та війни. Коли він лікувався в медичному центрі, я часто відвідувала його. Дідусь Микола інколи не впізнавав мене, однак я дуже схожа на бабусю, тому він називав мене її іменем. Часто розповідав мені різні історії зі свого життя: про те, як йому вдалося вижити на війні, про те, що він їв в часи голоду.
Якщо вас зацікавила ця історія, тоді шукайте більше за посиланням https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Я й досі не можу збагнути, як він пам’ятає такі події до найменших деталей. От, наприклад розповідав якось як поблизу нього вибухнув снаряд, але на щастя, йому вдалося обійтися лиш пораненням. Казав, що як тільки рани загоювалися, він далі йшов на службу. Видно було навіть з його розповідей, як він усім серцем любив рідний край та хотів боротись за його свободу.
Крім того, пам’ятаю як розповідав дідо Микола про дитинство. Коли в Україні був голод, йому було лише 10 років, але він зі своїми братами та сестрами вижили тільки завдяки їх матері. Одного разу я запитала у нього:
– Як прабабусі вдалося врятувати вас від смерті з голоду?
– Вона готувала нам різні корінці, гілочки, листя дерев. Траплялось нам навіть м’ясо, але рідко — говорив дідо.
– М’ясо? Хіба у вас була худоба — здивовано запитувала я.
– Ні, то було м’ясо котів, собак. Мама спасала нас як могла…
Слухаючи розповіді дідуся, мене пробирало до мурах, а інколи не могла стримати й сліз.
Однак, були в нього ще й гарні спогади. Наприклад він любив згадувати знайомство з бабусею та їх спільне життя. Бабусі не стало швидше, й після цього погіршився стан здоров’я у дідуся, адже він дуже сумував за нею.
Перед смертю він вручив мені один дуже цінний подарунок, який неабияк мене розчулив. Я прийшла до нього в палату, а він в черговий раз називав мене бабусиним іменем і думав, що це не я, а вона. А потім сказав:
– Ганнусю, ходи до мене. Я маю для тебе дещо, тільки ти заховай й нікому не показуй, щоб хто не забрав. — шепотів дідусь.
І простягнув білу хустинку, в якій був загорнутий один білий сухарик. Він віддав мені найцінніше, усе, що в нього було. В той момент у мене по щоці побігли сльози, адже це не просто сухарик, це скарб, який колись міг врятувати життя.
Я досі зберігаю цю хустинку з сухариком та розказую про це своїм дітям, аби вони знали історію наших предків.
Підписатися на автора цієї історії можна за посиланням https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!