Ми з Матвієм прожили десять років, але за цей час я жодного разу не відчувала себе щасливою. Хіба ще до шлюбу, а так ілюзію ідеального кохання швидко поглинув побут. Матвій постійно прискіпувався до мене, казав, що я не так про нього турбуюсь.
– Олю, ти знову не попрасувала мою футболку?
– Що ти за сукню собі купила, тільки дарма тратиш гроші!
Коли я народила Богдана, думала, що наші стосунки зміняться, але помилялась. Матвій не переставав мене принижувати. Кожна дрібниця могла стати причиною скандалу. Часто я думала, що у мені не так? Навіть прогулюючись у парку з дитиною, багато чоловіків кидали на мене оком, а удома все залишалося без змін. Одного разу я познайомилась з Андрієм. Він оточив мене такою турботою. З ним я відчувала себе захищеною. Андрія трохи лякало те, що я одружена та й я хотіла бути лише з ним.
Коли я заговорила про розлучення, Матвій швидко перелаштував сина на свою сторону:
– Твоя мати – зрадниця, – говорив він, – вона тебе більше не любить.
І свекруха Марія Леонідівна додавала жару до вогню:
– Дивись, як вона швидко проміняла тебе на якусь ганчірку! Думаєш, їй дитини треба? Їй би тільки заміж вискочити, бо вже знайшла собі нового татуся!
В мене аж серце кров’ю обливалося, як вони підбурювали мою дитину! Як я не розмовляла з Богданом і не переконувала, що не перестану його любити, син мені більше не вірив. Свекруха і чоловік таки добре промили йому мізки. Син навіть слухати мене не хотів.
Що я мала робити? Залишила Богдана з батьком, а сама почала влаштовувати власне життя. Як мені серце боліло, коли тайкома приходила до школи, щоб хоч краєм ока побачити свою дитину.
Весь цей час я сумлінно платила аліменти. Колишній продовжував грати роль турботливого татуся. Він навіть звільнився з роботи, щоб більше часу приділяти сину. Богдан вже вчився в четвертому класі і щодня бачив картину, як батько сидить вдома і дивиться футбол чи п’є пиво. З часом син зрозумів, що я не така погана мати, як йому говорили і врешті пішов зі мною на контакт. Чоловік, звісно, був проти. А з часом і в цьому став шукати собі вигоду. Він постійно вимагав у мене гроші і згодом почав шантажувати, казав, що не дозволить нам бачитись:
– У мого сина має бути все найкраще, а твої нікчемні подачки нічого не вартують! Ти маєш платити більше, інакше я звернусь до суду, і вони збільшать розмір компенсації!
– Я скоро сама звернусь до суду і він не буде на стороні батька-нероби. У нас з Андрієм повноцінна сім’я і я буду виховувати свого сина так, як сама вважаю за потрібне.
Я прийняла рішення: хай краще син живе зі мною, аніж з таким горе-батьком. Андрій мене лише підтримує:
– Я знав, що настане час, коли Богдан буде й моїм сином і я турбуватимусь про нього, як про рідного.
Поступово наші стосунки тепліють. І я радію, що син зрозумів, хто насправді може дати йому більше.