Я вирішила стати соціальним працівником не просто так. Дуже хотіла допомагати людям. Та зовсім не розуміла, як це важко. Що лишень не доводиться бачити. Скільки покинутих пенсіонерів і нікому не потрібних дітей.
І ось кілька років тому я отримала нову підопічну – бабусю Зою. Вона жила у великій квартирі в старому фонді, була справжньою панянкою, представником старої інтелігенції. У квартирі велика бібліотека, антикваріат, фортепіано. Та ніхто не хотів йти до Зої Михайлівни, мала вона прикрий характер. Та мені її стало шкода.
Щотижня я приходила в середу, прибирала, ходила в магазин. Та хай би як я старалася – догодити бабі не вдавалось.
– Може тобі доплатити, щоб ти нарешті мила нормально підлогу.
– Не треба.
– Тебе, що мати не вчила?
– Вчила, ніхто ще не скаржився. А як я піду – до вас вже ніхто не схоче ходити. Сидітимете в брудній хаті.
Вона здивовано змовкла. Такого не чекала. Але після того, як я дала відсіч – наче поважати мене почала. І ось перед святами вона була сумнішої, ніж зазвичай. Якось я увійшла, а вона налякано свою скриньку зі скарбами сховала.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
– Що з вами?
– Згадую, як було. Як колись ми новий рік зустрічали. Знаєш, а ти мені мене нагадуєш молодою. Колись я прийшла в цей дім, як прибиральниця.
– Як так? Хіба ж ви не вдова професора, історика з нашого університету?
– Так. Але тоді він мав іншу дружину. А я була зовсім молодою. Закінчила ПТУ, направили на роботу мене. Та платили зовсім мало, того й шукала підробіток. Так потрапила сюди. Ти не уявляєш, як мене шокували тоді ці розкоші. Антикваріат, срібло, ніколи такого не бачила.
– А що тоді?
– Тоді якось Валентина Петрівна поїхала в санаторій, її чоловікові самотньо було, ще й захворів. От я і розрадила. Не буду брехати – зробила це свідомо, дуже хотілося так жити. Професор відразу одружився, він був чесною людиною. Я ж завагітніла. Як всі довкола пліткували, як засуджували, а мені було байдуже – я жила, наче уві сні. Роботу покинула і присвятила себе родині.
– Ви любили чоловіка?
– Та ні. Але щиро поважала, захоплювалась його розумом. З ним я почувалась, наче цариця. А що ще жінці треба. Вдягалась за останнім писком моди, мала чимало дорогоцінних прикрас.
– А що сталося з професором?
– Він був старшим за мене на 30 років. Помер раптово в 69 років, серце. Я залишилась сама з донькою. Тоді й почалися важкі часи. Довелось чимало цінних речей продати, аби вижити.
– А де донька зараз?
– Вона ще замолоду з чоловіком в Канаду виїхала. Востаннє приїжджала десять років тому. Навіть не знаю, що там в неї і як.
Ця історія мене розчулила. Нарешті я збагнула, чому Зоя Михайлівна потайки у свою скриньку зі скарбами зазирає. Тішиться і згадує минуле. Хто ж знає, що в неї там, може діаманти чи золото.
На Новий рік я вирішила приготувати старенькій вечерю, аби вона хоч якось свято відчула. Принесла все без попередження. Та коли увійшла – у квартирі було надто тихо і темно. Я зазирнула в кімнату. Зоя Михайлівна лежала в ліжку та обіймала свою скриньку. Я торкнулась її чола – зовсім холодна.
Тоді цікавість перемогла і я зазирнула в скриньку. Ви ніколи не здогадаєтесь, що там було. Старі ялинкові прикраси й святкові листівки. А ще фото молодої вишукано вбраної жінки з маленькою дитиною. Ось і всі скарби…
Як гадаєте, Зоя Михайлівна заслуговувала на таку старість?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!