Я працював таксистом багато років. Що лишень не бачив, на мене навіть здійснювали напад. Та один випадок змінив моє життя.
Це був звичайний робочий день, середа здається. Та я почувався погано і вирішив після обіду поїхати додому. Раптом мені зателефонував диспетчер і повідомив про виклик. Я намагався відмовитись, та виявилось, що лише моя машина була поруч.
Я приїхав до звичайної п’ятиповерхівки. Біля під’їзду на мене вже чекала бабуся. Вона була в гарному одязі, чепурна, з легким макіяжем і в капелюсі.
– Вам куди?
– До хоспісу, біля онколікарні. Знаєте де це?
– Звісно. За 10 хвилин доїдемо.
– Ні-ні. Я хочу вас про дещо попросити.
– Так, слухаю.
– Можете поїхати через центр міста. Хочу наостанок побачити дорогі мені місця.
– А чому ж наостанок?
– А ви хіба не знаєте, що в хоспіс їдуть не просто так? Мені не довго залишилось. Лікар каже, що десь два місяці залишилось. Син в Канаді, не хочу його турбувати, але в мене більше нікого немає.
– Мені шкода.
– Нічого. Таке воно життя. Але я хочу побувати в місцях, які так полюбляла колись.
Кілька годин я возив її містом, часом зупинявся – бабуся виходила, все роздивлялась, посміхалась і навіть плакала. Врешті сіла в авто і сказала:
– Все час, я надто стомилась. Поїхали.
– А можна я пригощу вас чудовим трав’яним чаєм наостанок. Я знаю надзвичайне місце, ви обов’язково додасте його до переліку улюблених місць.
– Ну гаразд.
Ми поїхали в одне затишне кафе, випили чай. Спокійна і тиха вона сіла в машину. Я відвіз стареньку в хоспіс, допоміг їй з сумками. Раптом вона простягла мені кілька купюр.
– Цього вистачить?
– Нічого не треба. Ви дали мені значно більше, ніж гроші. Дякую вам!
Я міцно обійняв стареньку і поїхав додому. Ще довго думав про той день. Мабуть, саме тоді сталася моя переоцінка цінностей. Це був найкращий вчинок в моєму житті, та, сподіваюсь, не останній. Принаймні я намагатимусь робити добро і цінувати кожну мить життя!
А ви часто робите добрі вчинки? Які саме?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!