Кілька місяців тому я прийняла важливе рішення – забрати до себе неньку. Лікар сказав, що залишати її саму просто небезпечно. Деменція творить страшні речі з людиною. Мені було страшно, я нервувала і думала, що не впораюсь.
Звісно, можна було відправити неньку в спеціальний заклад. Та я так не могла. Як би я тоді спала спокійно? Тож повідомила чоловікові й дітям, що мама буде з нами.
Коли вона переїхала – було важко. Рідненька навіть речі самотужки зібрати не могла. Мені здавалось, що вона навмисне, знущається, просто хоче, аби я із нею няньчилась. А потім, вже вдома я мусила все контролювати. Якщо я не казала мамі помитися чи вдягнутися – вона так і ходила увесь день.
Я варила дієтичну корисну їжу, годувала її, розчісувала, заплітала волосся в довгу білу косу. Вмикала телевізор і спостерігала, як щиро матуся радіє, коли дивиться дитячий мультфільм.
А тоді я збагнула – це моя матуся, та тепер вона водночас і моя дитина. І ставитись до неї треба вже, як до маленької. Що це означає? Коли ми доглядаємо дитину, хіба ж нас нервує, що вона не вміє їсти акуратно чи не миється самотужки? Зовсім ні! Ми просто любимо своїх дітей!
Ось так і зі старенькими. Ми маємо огорнути їх турботою, подарувати тепло і затишок. І ніколи не ображатися, не сварити й не злитися! Просто радійте, коли їм весело, обіймайте, коли раптом сумують!
І пам’ятайте, саме батькам ви завдячуєте усім, що маєте!
Напишіть нам в коментарях у Facebook!