Мені тільки виповнилося 20 років, коли я вийшла заміж за Миколу. Скромне весілля та однокімнатна квартира на околиці міста. Я не жалілася на таке життя, адже мені було добре поруч з коханим. Однак, досить довго не могла завагітніти. Спершу думала, що організм просто не готовий, адже я молода. Але рік за роком нічого не виходило, постійно бачила одну смужку на тесті. Щомісяця ходила на обстеження лікарів та здавала аналізи. Через такий стрес часто плакала та заздрісно дивилася на молодих матусь, які гуляли у парку біля будинку.
А чоловіку було байдуже. Здається, що його влаштовувало таке життя зі мною. Казав, що нема грошей та і не впевнений, що зможе стати хорошим батьком, адже це така важка робота! Не хотів мати ще один зайвий рот у квартирі, адже це такі шалені витрати – памперси, харчування, коляска, а ще купувати новий одяг! Словом, він був проти.
Я не втрачала надію на те, що одного дня триматиму рідну дитинку на руках. Щодня молилася, просила помочі у Бога та ходила до церкви. Вже минуло 10 років, але моя віра не вмирала. Одного дня відчула зранку нудоту. Невже це перший дзвіночок? Хутчіше побігла до аптеки та купила тест. Я аж заплакала від радості, коли побачила дві смужки! Ось моє щастя, Бог почув мої молитви!
Але реакція чоловіка мене просто приголомшила. Казав, що не хоче цю дитину, не готовий стати батьком у 30 років! Пропонував навіть гроші на аборт, але я відмовилася. Зібрала всі свої речі та переїхала до батьків. Я не могла повірити, що кохана людина пропонує вбити наше дитятко! Моя мама все розуміла, тому уникала запитань щодо Миколи. Тато щодня купував мені смачненькі фрукти, а матуся не відходила від мене ні на крок. Ми разом часто гуляли й вони першими дізналися про стать онуки – дівчинка.
Микола рідко телефонував та ніколи не запитував про мій стан. Його не цікавила вагітність, а коли я починала розповідати про донечку – сварився та кидав слухавку. Навіть не прийшов до мене на виписку з пологового будинку, а про гроші я мовчу. Добре, що мої батьки підтримували мене та допомагали з Оленкою. Щодня я чекала того моменту, коли відчиню двері – а на порозі Микола з подарунками для доці. Хотіла, щоб ми разом гуляли з немовлятком у парку, гралися та виховували її, адже ми родина! Дивлюся на донечку та плачу. Таке відчуття, що у неї нема рідного батька.
Нещодавно приїхала додому, адже хотіла забрати деякі речі та важливі документи. Микола радісно мене зустрів, організував романтичну вечерю. Ми говорили про все на світі, окрім рідної донечки. Вирішила запитати його на пряму:
– Миколо, що трапилося з тобою? Чому ти за ці два місяці жодного разу не запитав про нашу Оленку, не приходив у гості? Знаєш, у неї твої очі. Ти навіть прийшов на святкову виписку, хоча тебе запрошували.
– А навіщо воно мені? Я тобі ще 10 років тому казав, що не хочу дитину! Хіба це погано, коли ми тільки удвох та живемо у своє задоволення? А тут бац – і з’явився малий крикун. Я не хочу жити серед підгузок. Я звик до того, що поряд зі мною є тільки ти. Не хочу ділитися тобою з кимось іншим, навіть якщо це рідна дитина! – почав дорікати чоловік.
Я не витримала та поїхала додому. Не розумію, чому Микола так негативно відноситься до рідної дитини? Не можу його ніяк переконати, що Оленка – це справжнє щастя. А він відмовляється навіть чути щось про доньку. Не знаю, чи варто розлучатися з таким горе-батьком, адже я його дуже кохаю…
Що б ви могли порадити героїні нашої історії? Який є вихід з такої ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!