Коли я була малою дитиною мама часто залишала мене в діда і бабусі. Я полюбляла там бути, хоча мене страшенно лякав дід. Антон Петрович був мовчазним і мав великий шрам на обличчі. Мені розповідали, що він фронтовик, колись дістав важке поранення.
Дід ніколи не викидав старий хліб, він робив сухарі на печі. Мене це дивувало, адже тоді вже все можна було придбати в магазині. Одного разу я не витримала і спитала:
– Дідо, а нащо тобі ті сухарі? Вони ж однаково зіпсуються й зубів в тебе нема.
– Дорогенька моя, я бачив голод і війну. Я ніколи не викину навіть крихту хліба і завжди цінуватиму кожен день миру.
Я тоді не звернула увагу на його слова. Роки минали й діда не стало. Та лиш зараз я збагнула справжній сенс його слів. Зрозуміла, яким цінним є хліб, якою важливою – чиста вода. І що таке мир.
Ми жили, навіть не замислюючись, яке горе може статися. Ми зовсім не цінували можливість спокійно працювати, навчатись, подорожувати й насолоджуватись життям. А тепер, під вий сирен я несу своїх сплячих дітей, вкладаю їх на ковдру в коридорі. Чую десь далеко вибухи й здригаюсь. Згадую діда. А ще… Я більше ніколи не викидаю хліб…
Напишіть нам в коментарях у Facebook!