У Владислава, схоже, почалася чорна життєва смуга.
Зіпсувалися стосунки з дружиною, через що він навіть не спить у їхній кімнаті, на роботі багато клопотів і постійно невдоволений директор; усе валилося з рук, а заплановане ніби за помахом чарівної палички вмить забувалося.
Владислав був дуже злий. Ві не міг збагнути, чому він постійно повинен робити все для всіх. Чому ніхто не робить щось для нього? До того ж навіть поскаржитися на таке життя немає кому.
Із самого ранку чоловік помчав на роботу.Дорогою забіг у зоомагазин. Його премудрий директор зекономив на системі охорони й просто привів на територію собак із місцевого притулку. І всі чомусь вирішили, що годувати їх – обов’язок Владислава.
Він бурмотів собі щось під ніс, закутуючись у теплу куртку – сьогодні було холодно.
Коли чоловік годував собак, то почув дитячий голос по той бік паркану.
– Дядьку, дайте хліба,- з-за паркану виглянуло маля. Одразу було видно, що в нього не було ні батьків, ні дому. Але чомусь це тільки розсердило Владислава.
– Сьогодні хліб просиш, а завтра територію пограбуєш. Іди звідси!
– Тобі жаль чи що? І так собакам даєш. Вділи дитині хліба, – наче нізвідки з’явився директор фірми.
– А навіщо підгодовувати цих безхатьків. Потім рятунку від них не буде, – заперечив Владислав.
Директор тільки погладив дівчинку по голові і посміхнувся.
– Не сваріться, будь ласка, – проскиглила дитина.
– Ми не хочемо тобі зла. Просто скажи, що з тобою сталося?
– Я втекла з дитячого будинку.
– Не хочеш туди повертатися?
– Якщо ви відправите мене назад, я знову втечу. Я не можу там жити.
Директор пошкодував дівчинку. Він навіть запросив її всередину споруди і попросив зробити чаю для неї.
Доки жінки бігали довкола дитини, він зателефонував дружині. Він щось пояснив їй і через годинку та вже була в його офісі.
– Привіт, давай трохи поговоримо. Мене звуть Юля, а тебе?- жінка почала розмову з дівчинкою.
– Мене – Віка.
– Мені розповіли, що ти втекла з дитбудинку.
– Так.
– Чому?
– Там погано. До того ж там немає мами з татом. Вони загинули пів року тому під час пожежі.Вони мене дуже любили, а зараз наді мною тільки сміються. Навіть вихователі. Я більше не хочу жити в дитбудинку.
Юля глянула на свого чоловіка. Вони обоє вже давно намагалися народити власне дитя, але все ніяк не виходило. А тут ніби сама доля звела їх з цією дівчинкою.
Доки Віка снідала у їдальні, пара взялася за серйозну розмову.
Раптом на територію заїхало авто поліціянтів і два чоловіки у формі підійшли просто до нього.
– Ви керівник цієї фірми?
– Я.
– Ви цього ранку підібрали на вулиці дівчинку?
– Так.
– Ми якраз шукаємо її.Попросимо віддати її нам.
Поліціянти говорили так спокійно, ніби йшлося про річ, а не про живе маля. Коли дівчинка побачила людей у формі, то розплакалася.
– Я казав що їй тут не місце, – злісно кинув Владислав, спостерігаючи за дійством.
Директор фірми нічого не міг зробити, тож дівчинку довелося віддати.
До слова, поліцію викликав Владислав. Його дуже гнітила ранкова ситуація, тож він вирішив провчити нахабне дитя. До того ж він не хотів потрапити у в’язницю через сприяння безхатькам.
– Це ти зробив?! – через годину начальник підійшов до Влада.
– Про що ви?
– Не вдавай, що нічого не розумієш. Я про поліцію.
– Такий закон і я діяв за регламентом.
Насправді ж Владислав терпіти не міг жебраків. Не припала йому до душі і ця дівчинка.
– А коли ти виносив метал за територію нашого заводу, то також діяв за правилами? Думаєш, я нічого не знаю?
Владислав почервонів і опустив погляд.
– Це твоя остання зміна. Більше я не хочу тебе тут бачити.
Минуло кілька днів після цих подій, а директор з дружиною вже підняли на ноги ціле місто. Вони намагалися знайти притулок, у який забрали дівчинку.
Вони обоє вирішили, що повинні вдочерити те прекрасне маля і зроблять для цього все можливе.
Коли чадо нарешті знайшли, то на шляху з’явилися нові перешкоди. Директор дитячого будинку не захотів віддавати дитину молодятам, був переконаний, що всіх документів їм не зібрати, а тратити на це час навіть сам не хотів.
Так минуло ще кілька місяців. Наполегливості сім’ї можна було позаздрити, адже вони все ж таки зібрали всі необхідні документи. Нарешті Юлія з чоловіком стали батьками.
Натомість життя Владислава ще більше пішло нанівець після звільнення. На наступній роботі його схопили на крадіжці й почали погрожувати судом, дружина подала на розлучення, квартиру у нього скоро заберуть за борги. Звернутися за допомогою було ні до кого.
Ось так одного дня Владислав тим, кого найбільше цурався у своєму житті.
Якось, коли чоловік сидів із простягнутою рукою, повз пройшла молода дівчина.
Вона виглядала дуже роздратованою, але Владислав все одно попросив у тієї хоча б шматочок хліба.
– Що ж усім сьогодні від мене треба, – обурилася вона, але коли глянула на безхатька, то аж остовпіла.
Дівчина його впізнала. Вона пригадала, як у дитинстві просила в нього поїсти, але він поставився до неї дуже грубо.
Жінка хотіла розвернутися і піти, як це колись зробив Владислав. Але совість не дозволяла. Вона не така. Вона краща.
– Перепрошую. Я сьогодні не в гуморі. Зараз я вам допоможу.
Дівчина вручила чоловікові цілий буханець хліба і навіть трохи грошей залишила.
Владислав подякував і заплакав. Він теж впізнав ці оченята.
Тільки зараз чоловік зрозумів, яким егоїстом був усе своє життя. Але все вернулося бумерангом.
Чи сподобалася вам історія?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!