Ми чуємо багато історій про життя людей, яким вдалося вирватися з найгарячіших точок бойових дій. Зараз вони відходять від пережитих жахіть і діляться своїми переживаннями у відносно безпечних місцях.
Але є й ті, які живуть у подібному вже 8 років.
Красногорівка — це містечко за 40 кілометрів від Донецька. Тут бойові дії тривають ще з 2014-го. Тут і досі живуть мирні українці. Їх у містечку залишилося кілька тисяч. Тож вибухи, перебої в електропостачанні і постійний страх – уже звичні умови їхнього життя.
Там побувала команда редакції “Hromadske” та поспілкувалася з місцевими мешканцями.
Зараз дізнаємося, як люди вісім років живуть серед війни.
Фото: Каміла Грабчук / hromadske
Дім розбитий уже двічі. Пенсію заледве отримала. По гуманітарку я не годна ходити. Отак і живу. Як собака бездомна, з биркою на вусі.
Жаліється Надія Сологуб. У її будинок перший снаряд влучив ще у 2014-му. Тоді був ремонт. А на початку квітня 2022-го прилетіло знову. Рідним Надії довелося діставати її з хати через вікно, бо вхід був заблокований.
Тепер 74-річна жінка живе у доньки.
Нещодавно мамі стало погано, “швидку” ледь викликали. Їхали три години. Я розумію, що всім страшно, що тут обстріли. Але ж це не закінчиться скоро, а люди тут є. Фельдшери так вибачалися, звісно, що довго їхали. Мовляв, швидше не могли… Кинули тут людей напризволяще, я вважаю. Можна ж було організувати хоча б видачу пенсії? Адже хтось зарплату за це досі отримує?
Каже донька Наталія.
Наступний герой оповіді – пан Валерій.
На подвір’ї 78-річного чоловіка є великі бочки з водою. Дощовою. Її Валерій збирає для господарських потреб. Питну бере в сусідів.
В домі лежить його дружина. Чоловік бере її за плечі, обіймає і гладить по голові. Валя — повністю сива худа бабуся. Не рухається.
Шахтьори не плачуть, вони сумують. Я годую її з ложечки. Розумієте, лежача людина. Повністю треба турбуватися. Я ж не розкажу вам усього. Але мені це й не страшно, не важко. Мені тільки сумно й образливо. Яка вона була красива.
У Красногорівці подружжя прожило разом 60 років. Мають двох дітей та чотирьох онуків. Вони зараз мешкають на Харківщині. Валєра переживає, що через війну не може надіслати дітям пенсію, а вони не мають можливості до них приїхати.
Валюха, будем жить! Я лише одне їй кажу: приїдуть діти! Налагодиться все — і приїдуть же! Далеко їхати, але приїдуть.
Звертається чоловік до дружини.
Наступна – Антоніна Купцова. Жінка каже, що їй пощастило: уся родина живе поряд із нею.
Додає також, що у сховки не ходить. Спуститися туди не може.
Навіть якщо будуть стріляти прямо тут, не ховатимусь. Там високі сходи, я тільки впаду.
Її невістка Тетяна розповідає, що в погребі вони «наспалися» з 2014-го. А коли обстріли активно поновилися у 2022-му, в погріб ні ногою. Так само не планують виїжджати з Красногорівки.
У мене троє онуків — 13, 11 і 5 років. Як ми можемо виїхати? Будемо тут. Прилетіти може всюди. У нас одна жінка з Красногорівки, така хороша, вона розсадою торгувала. Поїхала в бік Дніпра, потрапила в аварію. Все, її немає. Рятувалася звідси — і таке її спіткало.
Тетяна, невістка Антоніни, жителька Красногорівки
Фото: Каміла Грабчук / hromadske
Тут мешканці, здається, не бояться вже нічого. Щеплення проти страху отримали у 2014-му. Відтоді отак і живуть — від обстрілу до обстрілу.
Отак і живемо. Сподіваємось, що мир колись буде. Ну не може ж таке бути постійно? Колись же він має настати, той мир?
Джерело: Hromadske
Напишіть нам в коментарях у Facebook!