Того дня мені було сумно із самого ранку. Таке свято, а Люди вперше поряд нема. Ще й року не минуло, як дружина пішла. Просто одного дня зібралась і поїхала на квартиру, яка від її мами залишилась. Я нічого тоді не зрозумів, думав, що відпочине і повернеться. Але вона не схотіла.
І ось настав її день народження. Ювілей – 55 років. Зазвичай я дарував їй великий букет ромашок. Особливо коли молодими були. Згодом дедалі частіше забував. Думав, що це не важливо. Та сьогодні обов’язково приїду з букетом.
Діти наші виросли, покинули батьківський дім, вже свої сім’ї мають. Невже Люді краще одній? Я й ніколи не думав, що вона може так вчинити. Хіба ж не краще разом віку доживати?
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше статей з психології за посиланням – https://t.me/+On4TH8CvEjplMjA6
Я вирішив зранку зателефонувати й привітати. Набрав, вона довго не відповідала.
– Так!
– Люда, чого так довго не відповідаєш?
– Зайнята, бігаю.
– Ти бігаєш? Серйозно? Нащо це тобі?
– Хочу здоровою бути. Ти щось хотів?
– Ой, вибач! Вітаю тебе! Щастя, здоров’я, любові!
– Дякую! Любові мені вже не треба!
– Чому?
– Вистачило. Бувай.
Вона поклала трубку. Це було досить грубо. Невже їй не приємно, що я зателефонував? Я ж не найгірший чоловік на світі. Не пив, не гуляв, працював усе життя.
Я зібрався й поїхав на роботу. Краще відволіктись. Звичний маршрут, кабінет в якому пропрацював 20 років. Я ніколи не любив зміни. “Головне про ромашки не забути”.
Після роботи поїхав у квітковий, обрав великий і гарний букет, а тоді до дружини. Довго гримав у двері, та ніхто не відчиняв. Врешті дружина все ж вийшла. В гарній вечірній сукні. Схудла.
– Ти кудись йдеш?
– Так, в ресторан.
– З ким? Невже когось маєш?
– З подругами. Не хочу я вже нікого.
– Чому?
– Не хочу прислугою для когось бути. Набридло.
– Ось тобі букет.
– Дякую, але це зайве.
– Ти ж любиш ромашки.
– Любила колись. Та щоразу треба було в тебе їх випрошувати. Ти ще скаржився, що надто дорогі. Нащо тепер гроші витрачав?
– Хотів тобі приємно зробити. Люда, невже ти не скучила? Повертайся.
– За чим? За тим, що ти нічого не хочеш робити вдома? Лежиш перед телевізором. За тим, що ти самостійно навіть чай собі заварити не можеш? Як зараз справляєшся?
– Та якось не дуже.
– То нянька тобі треба, а не жінка.
Раптом я побачив в кутку валізи.
– Ти кудись їдеш?
– Так, завтра їду до Іспанії, на три місяці. Вирішила світ побачити.
– І що сама їдеш? А як же діти?
– Вони дорослі, в них все добре буде. А я ще не стара, хочу жити повноцінним життям.
– Без мене.
– Так, без тебе. Життя надто коротке. Їдь додому, бо мені вже час.
Я пішов. Дорогою додому почувався жахливо. Невже нічого вже не змінити? Де я схибив? Чому не цінував дружину? Чому ремонт на кухні не зробив? Не допомагав по господарству? Чому два роки тому не поїхав із нею в гори? Чому в Париж не відвіз? Гроші ж були. І вона просила. Мені просто не хотілось. Та вже надто пізно.
Більше цікавих та корисних статей з психології шукайте тут – https://t.me/+ip4OLY7feqc1OTQy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!