Максим Кіт пішов боронити Україну, коли йому було 19 років. Він служив у складі 95-ї окремої десантної-штурмової бригади. Був водієм мінометної батареї.
Життя юного воїна обірвалось 3 червня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу Довгенького на Харківщині.
Тепер мати щомісяця приходить на могилу сина.
На іншій стороні памʼятника зображений Максим зі своїм мотоциклом. Його хлопець придбав, будучи на службі.
“Йому хотілося поїздити на такому. І купив, але не поїздив”.
У квартирі батьки створили куток памʼяті за сином.
“Це нам передали його форму, в якій він воював, це що залишилось з його речей у нас. Це його нагородили. Вручили йому орден. Це він служив у нас в 95-тій окремій штурмовій бригаді. Він пройшов у нас з Миколаєва з початку війни Херсон, Вознесенськ. Він там був. А потім його перекинули в Харківську область, де і загинув у Довгенькому, в Ізюмському районі”, — розповідає мати Максима.
Фотоальбоми Максима наповнені військовими світлинами, то на світлу памʼять батькам, брату і родині. Вікторія переглядає їх коментуючи: “Це тільки в армію пішов. Це в учебці ще. Це отримав берет, який він дуже хотів. Це берет, як він казав: мама, потом і кров’ю отриманий”.
А це його остання фотографія. Матір пригадала, що тоді вони висилали сину посилку. Він відправив фото, що посилку отримав.
Максим почав служити у 2021 році. Він закінчив вище професійне училище і здобувши професію зварювальника-автомеханіка.
“Ми й не знали, що він проходить комісію в армію. Він сам сказав: я хочу. Ще й бігав, як мені потім сказали в центрі комплектування, що хочу тільки в 95-ту. Десантником хотів бути, щоб ним пишались. Ми і так ним пишались, і до цього”, — згадує жінка.
На початку війни хлопець служив у складі 80-ї бригади, знаходився у Миколаєві. “Він і кулеметником у нас був, і гранатометником. Він казав: мам, ми вчились прямо “на ходу”, — говорить жінка.
Коли батьки питали як він, відповідав:
“Все в нього добре, руки-ноги цілі, це саме головне. Це те, що він розповідав. Це батькові, брату він міг розповісти: що й до чого. А нам з бабусею: все добре. Бабусі так взагалі кричав: ти зараз плакати почнеш, я тобі й дзвонити не буду. А я кажу: сину, я тримаюсь, а потім поплачу. Він казав: я не люблю, коли плачуть”.
А минулого року на початку червня мати ніби відчула, що щось трапилося. Тоді Максим не виходив на звʼязок, він завжди тижнями міг не виходити. Але у його брата наближався день народження. Всі думали, що він скоро подзвонить. 6 червня він так і не привітав брата, а 7 числа матері вручили, що сина не стало під час виконання бойового завдання.
Найважче було дочекати, поки не привезуть тіло.
“Чекати, я казала, це найгірше. Знаєш, що загинув і чекаєш.. це саме гірше. Ти не можеш прийти до тями, ти не можеш нічого.. ні ночами не спиш, нічого.. А вже як привезли, як побачили, що це точно він.. вже як поховали, тоді трохи легше – що ти вже знаєш, де він. Що ти вже можеш прийти, прихилитись до нього, побалакати з ним”.
Побратими казали, що Максим був справді як кіт, адже разів 8 його ледь не записали до 200-х. Загинув як натуральний кіт – на девʼятий раз. І вони не могли в це повірити.
Водію мінометної батареї 95-тої окремої десантно-штурмової бригади Максиму Коту назавжди залишиться 19 років.
“У кожного своя ноша. Як то кажуть, що бог дає людям все те, що вони можуть витримати, то я думаю, що так воно і є. А перемоги хочеться. Перемоги дуже хочеться. Хочеться, щоб усі хлопці повернулись додому живими. Хочеться, страшно як. Я кожного дня молюсь, щоб хлопці повернулись, щоб закінчилась війна і щоб була перемога”, — сказала мати загиблого Вікторія Кіт.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!