Кудлатий лікар

Женька разом зі своєю тіткою Наталею їхав з міста додому. У них був похід в магазин. Скоро перше вересня і Женьці потрібна була нова форма і куртка.

Покупки були зроблені і тепер обидва задоволені, що все куплено їхали назад, в своє селище, додому.

Раптом Женька доторкнувся до плеча Наталі і показав рукою кудись вперед. Там по краю дороги бігла собака. Женька дивився на собаку і посміхався.

Пес був схожий на таксу, таке ж довге тіло на коротеньких лапках, довга мордочка, ось тільки вуха були не як у такси, а трохи стирчали вгору. Він був білий з рудими плямами. Біг чомусь не по стежці поруч з дорогою, а саме по краю дороги, кожен раз озираючись, коли повз проїжджала машина. Неначе чекав, що чергова машина зупиниться і забере його.

– Ось дурник, – сказала Наталя, – нічого не боїться! Машини ж поруч проїжджають! Схоже, що загубився! А може і просто викинули! Все може бути! – і Наталя зітхнула.

Попереду їхав велика вантажівка, і Наталя трималася на значній відстані від великої машини, так як з-під коліс вантаженої машини вистрілювали камені і відлітали в різні боки.

– Ще не вистачало такий подарунок отримати! – бурчала Наталя, зменшуючи швидкість.

Саме в цей момент Женька раптом побачив, як пес раптово зойкнув і відлетів з краю дороги в кювет.

Він потряс Наталю за плече.

Та й сама побачила це і пригальмувавши, зупинилася біля краю дороги.

– Господи! Йому напевно каменем попало! – виходячи з машини сказала вона. Слідом за нею вискочив Женька і помчав до того місця, звідки долинало тихе скиглення.

Він спустився з дороги. У будяках лежав пес і безпорадно дивився на Женьку. Він тихо скиглив. Біля лівої лапи виднілася кров. Мабуть, саме туди потрапив камінь з-під колеса машини.

Женька зняв курточку і підійшов до собаки. Розстелив її і дбайливо поклав пса на куртку, загорнув і взяв на руки, пес тихо заскиглив.

Женька бігом вискочив на край дороги, де на нього чекала Наталя.

– Давай швидше сідай, ми зараз відвеземо його до Петровича, – сказала Наталія, відкриваючи двері машини і сідаючи за кермо, – ти тільки не переживай, все буде добре! – вона тривожно дивилася на Женьку і пса, – тільки не переживай!

Женька, напевно б зараз кричав, як скажений, але справа була в тому, що він не розмовляв і тільки сльози на очах видавали, як він переживає за собаку.

Женька ріс нормальним хлопчиськом і вже до шести років знав усі букви, любив малювати і ганяти з хлопчиськами футбол. Загалом, був як всі хлопчаки в його віці.

Він перестав розмовляти після того, як згорів їх будинок, де він жив зі своїми батьками.

У той день батько приніс зарплату. Він накупив Женьці всякої смакоти і всякої їжі, на стіл виставив пляшку горілки. Не сказати щоб в сім’ї часто пили, хіба що ось так, то після зарплати, то у свята.

Мама наварила пельменів, і вони з батьком влаштували таке собі свято в честь батькової зарплати. Женька радів разом з ними. Лопав цукерки, печиво і носився з коробкою кольорових олівців, які приніс тато.

Що сталося потім, він погано пам’ятає. Він пам’ятав, що пішов спати, а мама з татом ще сиділи за столом на кухні. Прокинувся від того, що чимось нестерпно пахло. Наче щось десь горіло.

Він зіскочив з ліжка, і хотів було побігти в кімнату до батьків, але не зміг, двері кипіли жаром і вже видно було язики полум’я.

Горіти почало мабуть з кухні, поруч перебувала кімната батьків, а Женька спав вдальній кімнаті, напевно тому він не відразу відчув запах диму.

Чому батьки не почули, що почалася пожежа, так ніхто і не зрозумів. Женька тоді голосно кричав, до хрипоти кликав на допомогу і від страху забився за шафу.

Сусід, дядько Слава, почувши його крики, розбив вікно і заскочив в його кімнату. Після того, як він розбив вікно, вогонь прорвався в кімнату Женьки і дядько Слава насилу, в диму знайшов перелякану Женьку за шафою, при цьому отримавши опіки рук. Але Женьку врятував і витягнув, неушкодженим. Лікарі забрали тоді в лікарню Женьку тільки отруєння димом, ніяких опіків на ньому не було, на відміну від дядька Слави, але ось розмовляти Женька після цього випадку перестав.

Після того, як Женька залишився один, його забрала молодша сестра батька Наталя. У них не було своїх дітей, і Наталя прийняла Женьку як власну дитину, та й її чоловік Вадим, був не проти.

Куди тільки Наталя не возила Женьку, щоб з’ясувати, чому він не розмовляє. Навіть в місто до лікарів їздили, але так нічого і не з’ясували.

І тільки один лікар сказав Наталі:

– Фізично Женя здоровий і навіть голосові зв’язки у нього в порядку, це інше, це на психологічному рівні! Має щось таке трапиться, що зірве його з цієї точки мовчання. Він заговорить, але от коли? Тут Вам доведеться набратися терпіння. Психіка, вона така, може вистрілити раптово і все встане на свої місця. Так що терпіння Вам. А так хлопчик розумний, здоровий! Дайте йому час, він буде розмовляти!

І після цього Наталя плюнула на всіх лікарів і перестала мучити Женьку всякими там аналізами і оглядами.

Як усі діти, першого вересня Женька пішов в перший клас.

Селище було невелике і про горе Женьки всі знали. І те, що він поки не розмовляє, теж знали. Він сидів на уроках, виконував домашні завдання, вдома справно писав в зошиті літери, ось тільки сказати нічого не міг. Але вчителька знайшла рішення і тут. Вона давала йому завдання і він письмово відповідав їй.

А якщо потрібно було відповісти біля дошки, то виходив і писав букви і вирішував приклади. Так що перший клас він закінчив на «добре» і «відмінно».

Наталя, бачачи як Женька з великим бажанням вчиться сподівалася, що в один прекрасний момент він заговорить, і вони разом будуть читати казки, сміятися і співати пісеньки з мультиків.

А поки Женька спілкувався з усіма, як міг.

Машина зірвалася з місця. Звернувши в бік селища, Наталя натиснула на газ і помчала по дорозі до дому. Женька з тривогою дивився на пса.

– Женя, ти не переживай, зараз, ми вже майже доїхали! – примовляла Наталя, – ось і будинок Петровича!

Вона вискочила з машини, відкрила двері, і Женька з псом на руках побіг до будинку Петровича, місцевого ветеринара. Петрович возився у дворі зі своїм псом. Шахрай, так звали пса, весело бігав за палицею, яку кидав йому господар.

Коли Женька буквально влетів у двір, Шахрай зупинився і здивовано глянув на несподіваного гостя. Пес на руках Женьки заскиглив.

– Женя? Що трапилося? – стривожено запитав Петрович, піднімаючись з лавки.

Женька витягнув руки, показуючи Петровичу пса.

Ага! Зрозумів! – сказав Петрович, – клади на стіл, я зараз. Наталя, що трапилося? – і він зайшов в будинок і одразу повернувся з валізкою.

-Так каменем збило пса з дороги! – сказала Наталія, – уявляєте прямо у нас на очах!

-Ну нічого, нічого! – заспокійливо дивлячись на Женьку, сказав Петрович, – зараз подивимося, не переживай!

Він надів рукавички і почав обмацувати собаку. В районі задньої лапи пес заверещав.

– Та ти мій хороший! – Петрович погладив пса, – я зрозумів, зараз укольчик поставимо і ранку обробимо! Все буде добре!

Женька стояв поруч, і побачивши в руках Петровича шприц тривожно замугикав.

– Не переживай, це знеболююче, – заспокоїв його Петрович, – ранку то треба обробити, ось зараз укол і йому не буде боляче!

Обробивши рану і промацавши всього пса, Петрович заспокійливо погладив собаку.

– Перелому немає, просто сильний удар і рана від каменю, – сказав він Женьці і Наталії, – ранку я обробив, ну а забій дні через два-три пройде, не переживайте і буде тепер у вас ось такий рудий Бобик!

– Чому Бобик? – сміючись, запитала Наталя, – може Тузик?

– Ні, він на Тузика не схожий! – сказав Петрович, розглядаючи мордочку пса, – Бобик, ну або просто Боб! Теж добре!

Женька посміхнувся і згідно закивав головою.

-Ось! І Женьці теж сподобалося ім’я! – засміялася Наталя, – значить, нехай буде Боб!

Години через три пес хоч і накульгуючи, але вже обстежив двір нового будинку.

Наталя повитягали з його боків весь реп’ях, протерла йому мордочку мокрою ганчіркою і тепер пес весело посміхався, дивлячись на них.

– Який ти гарненький! – сказала Наталя, – красень!

Женька посміхався і акуратно гладив пса, намагаючись не зачепити забите місце.

Увечері, коли Вадим прийшов з роботи, у дворі його зустрічала вся трійця.

– Нічого собі! – здивовано посміхнувся він, – у нас новий житель?!

-Так! – посміхнулася, сказала Наталя, – знайомся, це Боб!

– Он як! – присівши біля пса, сказав Вадим, – ну, здоров, Боб! – і він простягнув йому руку, в яку пес поклав лапу, – молодець! Мабуть, тебе вчили вітатися!

Пес подивився на Вадима і гавкнув.

-Ну зовсім чудово! – засміявся Вадим і помітивши у нього на задній нозі ранка, глянув на Наталю, – а це?

– А ось тому він і з’явився, – сказала Наталя, – на дорозі знайшли, каменем з-під машини попало! Петрович сказав, що нічого страшного, тільки забій, ну ми і взяли його собі! Правда, класний?!

– Правда правда! – ще раз пошарпавши Боба за вухом, сказав Вадим, – просто чудовий!

Дні через три Боб вже носився по двору ганяючи півня, який весь час намагався клюнути його. Женька сидів на ганку і сміявся, дивлячись на ці гонки.

Наталя раділа, дивлячись на Женьку, що хлопчик отримує стільки позитивних емоцій.

– Може пес допоможе тобі заговорити, – думала вона дивлячись, як Женя грає з собакою у дворі.

Пройшов тиждень. Боб оговтався від своєї травми і почав вибігати з двору і подорожувати по вулиці, обстежуючи все навколо і знайомлячись з сусідськими собаками.

Ось і зараз Женька вийшов у двір і не виявив Боба. Він сходив в сарайк, де мирно спад на сідалі кури, але пса там не було. Потім вийшов на вулицю і зазирнув до сусідів. Там теж не було.

Женька пішов його шукати. Коли він дійшов до наступної вулиці, що веде до озера, він почув гучне злісне гарчання і тихе попискування. Верещав явно Боб. Женька бігом помчав до місця, звідки йшли звуки.

Там, біля стіни сараю, притулившись до неї стояв Боб, а навпроти нього, вишкіривши пащу стояв здоровенний пес і був явно агресивно налаштований. Його перевага була явною. Бідний Боб, притиснутий до стіни здорово програвав великому псу в зрості і габаритах.

Женька так злякався за свою собаку, що весь побілів. Він безпорадно озирнувся шукаючи допомоги, але вулиця була порожня. Тоді він швидко пошукав очима щось у вигляді палиці і біля паркану виявив здоровенну колоду. Він схопив її, підняв сяк-так вгору і побіг на пса, який вже впритул підходив до Боба.

– Пішов геть! – напружуючи всі свої голосові зв’язки раптом, як з тюбика, видавив Женька, – пішов!

Він кинувся на пса з такою злістю і так рішуче, що пес огризнувся і позадкував. Потім розвернувся і побіг геть. А Женька все біг і біг за ним і в якийсь момент спіткнувся і полетів, упустивши палицю.

Він упав. Потім швидко схопився і озирнувся. Великого пса ніде не було. Близько стіни стояв переляканий Боб. Женька підбіг, схопив собаку і побіг додому.

Він біг, притискаючи Боба до себе, і плакав. Брудний, заплаканий, зі здертими колінами, з собакою в руках, він вбіг у двір.

Наталя,яка  розвішувала випрану білизну на мотузки, побачивши Женьку в такому вигляді, кинула мокре простирадло в таз і побігла до нього на зустріч.

– Женю, сонечко, що трапилося? – притискаючи хлопчика до себе і обмацуючи його руки і ноги, тривожно запитала вона, заглядаючи в очі.

– Вигнав! – сказав Женька, трохи затинаючись, – він втік!

– Що???? – Наталя в усі очі дивилася на Женьку, – Женька!! Заговорив!! Ти розумієш, що ти заговорив!!!

Женька закивав головою і на його замурзаному обличчі вмістилися відразу і сльози разом з посмішкою. Він розмазував сльози по щоках.

– Я переміг! – нарешті сказав він і опустив Боба на землю, – я не злякався!

– Хто втік? Кого переміг? – нічого не розуміючи, запитала Наталя, а сама витирала обличчя Женьки від пилу і сліз, – підемо додому, ти вмиєшся, я подивлюся твої коліна, і потім ти мені все спокійно розкажеш, добре?!

Женька згідно закивав головою.

Біля ніг Женьки крутився Боб і все норовив лизнути йому руку. Після вмивання і переодягання Наталія посадила Женьку на диван.

– Ну, давай, розповідай, – сказала вона, і затамувавши подих, подивилася на нього.

Женька набрав повні груди повітря.

-Там пес … великий … гарчав … А Боб … боявся … я палку взяв і вигнав пса … врятував Боба, – він полегшено видихнув, – ось!

– Господи! Женька! Сонце ти моє! Заговорив! – Наталя обняла Женьку і розцілувала, – ось тато зрадіє то!

– Ммммам я молодець? – вперше Наталя почула це слово «мама» і з її очей ринули сльози, – звичайно, ти молодець! Звісно! Ти великий молодець! – вона обіймала його, притискаючи до себе і не вірячи, що трапилося.

А Женька раптом обм’як в її руках, і закривши очі притулився до неї. Коли Наталя подивилася на нього, він мирно спав в її обіймах.

-Ти поспи, така подія! – і вона поклала його на диван, прикривши пледом.

Увечері прийшов з роботи Вадим.

– Привіт народ! – сказав він, підходячи до ганку, на якому сиділа Наталя з Женькою, і поруч на дошках лежав Боб.

– Привіт! – раптом сказав Женька і посміхнувся.

Від такої несподіванки Вадим здивовано округлив очі.

– Це мені здалося чи наш хлопчик почав говорити? – сідаючи поруч, запитав він Женьку і обіймаючи.

– Почав, – засміявся Женька.

– Урааааа!!! – заволав Вадим, і підхопивши Женьку на руки, закружляв його.

– Тату, постав мене на підлогу, – попросив Женька

-Так ти моя краса! Звичайно, поставлю! – і Вадим поставив Женьку на ганок, – і хто мені розповість, як таке диво сталося? – він подивився на Женьку, потім на Наталю.

Давай я розповім, – прийшла на допомогу Наталя, – нехай наш балакун відпочине трохи. Винен у всьому Боб, він втік з двору і там на нього напала велика чужа собака, а Женя побачив, і схопивши палицю, прогнав її і врятував нашого Боба. А ось коли рятував, голос-то у нього прорізався! Так що завдяки нашому шибенику Бобу наш хлопчик почав говорити! Ось і лай його після цього! – і Наталя розсміялася.

– Ось прям лікар Боб! Ось вже точно не дарма ти з’явився в нашому домі! – сказав Вадим і погладив Боба, – ой, не дарма!

А Боб дивився на всіх і посміхався …

I

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector