– Куди ти поділа мої речі?! – Викинула! То ж якесь сміття було. – Та це все, що лишилось у мене на пам’ять про покійного чоловіка!

Ще до одруження ми з чоловіком вирішили, що жити з батьками — табу для нас. Моїх мами і тата не стало давно, а от батьки чоловіка родом із Нової Каховки. Ми б могли оселитись у їхньому великому будинку, але захотіли давати собі раду самостійно.

Декілька років ми майже у всьому собі відмовляли, щоб придбати будинок нашої мрії. Тихе котеджне містечко, 10 хвилин від Києва, природа, ліс… Кращого варіанту годі й шукати.

Для мене власний будинок — це дуже важливо. Я люблю мати свій простір, у якому ніхто, крім мене, не наводить свої порядки. Чоловік мою любов до ідеальної чистоти спочатку намагався побороти, а потім просто змирився. Словом, нарешті ми добре зажили.

Але ідилія тривала недовго. 24 лютого життя розділилося на “до” і “після”.

Звісно, ми розуміли, що батьків чоловіка з Нової Каховки потрібно терміново забирати, але як, якщо її майже одразу окупували…

Кілька тижнів шукали всі можливі способи. Весь цей час душа була не на місці! Грошей довелось заплатити багато, чимало нервів пішло на цю справу, але свекра та свекруху з окупації ми все ж врятували. Вони довго бурчали, що краще було б сидіти вдома, але хто ж їх буде слухати?

Ми все ж дотримувались думки, що батьки завжди мають жити окремо, тому орендували для них квартиру неподалік. Думаю, ми б так і жили до перемоги, якби не раптова смерть свекра. Одного ранку він просто не прокинувся. Свекруха каже, що це він розставання з рідними краями не витримав.

Свекруха втрату чоловіка переживала дуже важко, бо і любив він її дуже, та і все життя разом прожили… 

Пошепки

Діватись не було куди: вирішили взяти її до себе. Але одразу домовилися — все це тимчасово. Я молилася, щоб Бог дав мені терпіння, хоч два місяці її витримати. Але де там… У будинку вона не прибирала, бо мені страшно було комусь таку відповідальну справу довірити — меблі в нас не за три копійки. І от якось пішла я до неї в кімнату прибрати, а там… Це просто словами не передати: пусті коробки, пляшечки з-під ліків, упаковки з крекерів, які любив мій свекор, його старі шкарпетки…

Я одразу запитала в Тамари Олексіївни, нащо вона смітник розводить у мене вдома. А вона сказала, що це не сміття — а пам’ять про дім і покійного чоловіка.

Всяке я чула, але це — якась новинка. Ну як пачка з печива, що вже хто знає скільки валяється під ліжком, може бути пам’яттю про когось?

Увесь безлад я попросила прибрати, а свекруха відмовилась. Тоді я сама вигребла все з її кімнати і віднесла до сміттєвих баків.

Вона образилась, плакала весь вечір і збирається їхати додому, в окупацію. А я такі концерти у власному домі бачити не хочу, тому й не дуже її зупиняю.

От що нам тепер робити?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!