Цього дня я чекала, наче другого пришестя! Та і готувалась до нього не один місяць.
– Здоров була, родичко! – крикнула я свекрусі, коли та нарешті двері у квартиру відкрила. – Де там мій суджений, га?
– Куди ти прешся? Я зараз поліцію викличу! Люди, рятуйте! – почала верещати вона наче ненормальна на весь під’їзд.
– А от горлопанити не треба, я ж вас не ріжу. Чи ви хочете, аби всі сусіди знали, чого я з вашим сином розлучаюся, м-м? – запитала я і відштовхнула її в сторону.
Зайшла я у вітальну, а там лежить зірочка моя. Весь у крихтах, обгортках з-під цукерок, на майці – величезна пляма жиру. А запах від нього який… Словами не передати. Усе як і завжди, словом.
Побачив мене Едік та як підірвався, що ледь того старого дивана не розвалив.
– Ти чого прийшла сюди? Мамо, це ти її пустила? – вилупив він свої баньки, як тільки міг.
Ох і ненавиділа ж я цей вираз обличчя, страшне. Але роздивлятись я його не стала, бо часу, аби церемонитись, у мене не було.
– Значить, дорогий мій, слухай сюди. Якщо ти всі ті гроші, які в мене крав, не вернеш – будеш сидіти дуже довго і дуже нудно, це я тобі обіцяю. Затямив, сподіваюсь? 
Той з усієї сили почав головою кивати.
– А ви, мамо, куди побігли, га? – перемкнулась я на свою улюблену свекруху. – Куди ж ви тікаєте, дорогенька. Давайте, може, і з вами поговоримо? Хоча, про що з вами говорити… Як у голові з народження пусто, то за життя не додасться – так ви наче казали, правильно? Ой, та і вигляд у вас такий… Як би це вам м’якше сказати? Чи може не треба м’якше? Ви ж до мене слова не дуже підбирали, хіба не так?
– Нащо ти припхалася? Забирай свої речі і йди з мого дому! – кричала на мене моя друга мама.
– Ой, а це ви добре вигадали. Своє я таки заберу.
Я підійшла до телевізора, який саме дивився мій колишній суджений, вимкнула його з розетки й понесла в під’їзд. Так само зробила з мікрохвильовкою, обігрівачем і ще купою всього, що Едік купив за ті гроші, які крав у мене всі ці роки.
На прощання я сказала ще кілька ласкавих слів цій сімейці й пішла вантажити своє добро в таксі.
Ні, я не істеричка. Просто я нарешті відплатила цим двом за зруйновану молодість. 5 років я терпіла Едіка, який сам навіть чаю собі заварити не може, не кажу вже про якусь роботу. І його маму, у якої ображати мене – єдине й улюблене хобі.
Вони думали, як я сирота, то можна ноги об мене витирати. Але не на ту напали. Усьому є межа, навіть моїм сталевим нервам.
Думаю, повернусь до них знову, бо ще не все забрала. І не все виказала.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Чи заслужила сім’я чоловіка таке ставлення?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!