Вже кілька років поспіль я все тягну на собі. Степан мій втратив роботу, а нову не шукає, бо ж у військкомат заберуть, а воювати він аж ніяк не хоче. Та й кому там таке ледащо треба.
І що ви думаєте, він мені вдома допомагає. Де там! Цілісінькими днями лежить на дивані й телевізор дивиться. Навіть підлогу протерти не може. А в нас синові 12 років, який це приклад для нього?
Я важко працюю, аби нам вистачало грошей. Часто беру додаткову роботу. У вихідні дні прибираю в людей за гроші. Хоча маю вищу освіту. Неодноразово просила чоловіка:
– Пошукай хоч дистанційну роботу? Або ж на вечірню зміну, можливо охоронцем?
– Ти хочеш, щоб мене на війну забрали, так?
І так щоразу. Ще й хоче, аби я йому сигарети й пиво купувала мало не щодня. А нещодавно я придбала на ринку два відра маленьких огірочків. Хотіла закрити на зиму, адже знаю – цьогоріч легко не буде. А так до картопельки консервація – і вже смачніше.
Повертаюсь на вечір додому, вже планую, як все швидше зробити. Дивлюсь – двері відчинені, а банок, які я приготувала напередодні, немає. Степан на дивані п’яний спить.
– Де банки?
– Ой, продав сусідці.
– А мені де тепер брати банки? Гроші віддай?
– Нема, вона коньяком заплатила. Коли вечеря буде?
Терпець мені урвався. Звичайно, сусідка ще та виявилась, але ж з іншим такий номер би не пройшов. Винен лише Степан. Так прикро мені стало, що я все роблю, аби ми вижили, а він ось так…
Зібрала я речі свої й сина – і пішла геть. Домовилась з подругою, що поживу в неї кілька днів. А тоді з малим до Польщі поїду, як переселенці. Так жити надалі не можна. Згодні?
А ви б терпіли чоловікові таку поведінку?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!