Хоч і розумію, що війна – то велике лихо, але є в ній і свої плюси. Тепер хоч видно, хто є хто насправді!
Коли ці кляті росіяни почали свій наступ, діти мої якраз надумали робити ремонт у новій квартирі. Але як стало ясно, що діла з того не буде – кинули той Харків і приїхали до мене в Черкаси.
Невістка при надії, якраз скоро вже й народжувати мала, речей вони чимало із собою забрати змогли… То я і подумала, що немає чого всім нам товктись у двох кімнатах – лишила їх на квартирі хазяйнувати, а сама гайнула в село.
Хата дісталась мені ще від батька. Він її на нас із сестрою переписав свого часу, але вона від спадку благополучно відмовилась і проблем з цим у нас ніколи не було.
Поки я там порядки наводила – сім потів зійшло. Туалет постав, воду проведи, ванну купи… І це все тільки в одній кімнаті!
Намучилась я так, що і згадувати важко. Але ж яка в мене тепер ділянка гарна стала! Усі сільські хазяйки мені заздрять!
Я життя в селі ніколи не розуміла, бо більше люблю за собою доглядати й манікюр робити, ніж у коров’ячих буруб’яшках порпатись, але тоді вибору в мене не було.
Дізналась Валька, сестра моя, що я до розуму батьківську хату довела, та й приїхала якось на розвідку.
– Ой, Любо, що не кажи, а руки в тебе золоті! Це ж треба було з тих стін подертих таку красу зробити! А садок у тебе який… То ж просто рай, – щебетала до мене сестра.
– Еге, – відповіла я. – Як жити нормально хочеш, то й не таке зробиш!
– Ага-ага, слухай. Я ж до тебе по ділу. Поживу я в тебе тут трохи. Ти ж не проти? У тебе тут і повітря, і вода чиста. А мені якраз то для здоров’я корисно!
– Поживи, як хочеш. Але зразу тобі кажу: панькатись я ні з ким не збираюсь. Сама собі тут раду давай.
На тому й зійшлись. Перші два дні все ще було нормально, а потім сестричка на голову мені всілась. У магазин не ходить, не готує, по дому помочі від неї не діждешся.
– Слухай, Валь. Може ти б хоч грошей мені на продукти дала? Бо це виходить, що то в санаторій безплатний приїхала! – не витримала вже якось я.
– Тю, а що тобі ті гроші? Квартирами розкидаєшся наліво й направо, а як сестра на місяць приїхала – то зразу грошей не стало?
– До чого тут це? Діти мої від війни тікали, життя рятували собі. А ти що? Приїхала на все готове і думаєш тут ціле літо жити?
– А хоч би й так! Ти зобов’язана мені догоджати за те, що я будинок тобі уступила. А як щось тебе не влаштовує – то я в суд подам!
Ці слова мене в саме серце ранили! Хтось останнє віддає, аби рідню від окупації врятувати, а хтось збирається за клапоть землі торгуватись! Ми ж тоді до нотаріуса не ходили, то й страшно мені тепер, що Валя в мене хату відсудить. Я ж сюди всю душу вклала! Та й грошей не мало…
І що з такими родичами робити?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Що робити в цій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!