Цю історію розповів один з жителів невеликого містечка, який працює викладачем місцевої школи.
– Одного разу, на початку навчального року, я зайшов в клас, і побачив, що на столі у мене лежить яскрава осіння квітка. Взагалі-то, після Першого Дзвоника вчителям (і мені в тому числі) завжди дарують квіти, тому я не надав цьому особливого значення. Просто сказав учням: «Спасибі, дуже красива жоржина», і почав урок.
Але на наступний день на столі знову з’явилися квіти, а ще через день на моєму столі лежали нові квіти. Йдучи додому після уроків, я взяв букет з собою. Але у дверях учительської мене чекав один з учнів нашої школи. Я знав, що він вчиться чи в третьому, чи то в четвертому класі. Але навіть гадки не мав про те, як його звуть.
«Юрій Васильович, – звернувся він до мене, – а ви не могли б дати мені одну квіточку?» Прохання було таке дивне, що я розгубився: «Та візьми, звичайно, тільки навіщо вона тобі?»
Виявилося, що хлопчина хотів подарувати квітку своїй тітці, сестрі батька, яка прихистила його, коли він залишився без даху над головою.
«Ну, а як же твої батьки? – здивувався я. – Вони живі?».
Виявилося, що батьки хлопчика розійшлися. Мати вийшла заміж вдруге, і син з вітчимом ніяк не могли знайти спільну мову. Тоді жінка, побоюючись за свої відносини з новим чоловіком, відправила сина до колишнього – нехай, мовляв, живе з батьком. Але і там дитина пробула недовго. Батьки вирішили відправити його в інтернат, і вже почали збирати всі необхідні для цього довідки, але тут приїхала сестра батька – мила, але зовсім самотня жінка – і забрала племінника до себе.
«Тепер все чудово, – продовжував хлопчик, – тітка Оля дуже добра, я її дуже люблю. І мені б хотілося подарувати їй квіти, привітати її з Першим вересня – вона ж теж вчителька, тільки в іншій школі. Але квіти перед цим святом такі дорогі, що у мене просто не вистачає кишенькових грошей. Навіть на одну квітку!
По правді кажучи, я ледь не заплакав. Мовчки передав хлопчині всі свої квіти і мовчки погладив його по голові – на щось більше у мене просто не вистачило сил. Але дитина, здається, зрозуміла мене без слів.
Та й що тут ще можна додати.
Хіба що, запитати про те, нашим близьким дійсно приємна незначна увага?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!