Подруга давно кликала мене до себе в Польщу, а я все ніяк не могла наважитись на переїзд.
Змінилось усе з початком повномасштабної війни: зібрала свої лахи у дві валізи, одну з яких довелось викинути на вокзалі, сіла в потяг та й поїхала шукати собі безпечного місця.
Польську я завжди знала добре, тому роботу собі знайшла швидко. Та ще й за такі гроші, про які вдома і не мріяла! Думала, підзароблю трохи – буду і маму з України до себе витягувати.
Але в цієї дами знайшлись свої плани на життя.
Мама моя вже 5 років вдова. Не щастить їй з чоловіками: один не міг своє хазяйство в штанах втримати, постійно наліво його носило, другий пішов у магазин і не вернувся, третій – помер нещодавно, серце стало.
Я всіх богів молила, аби мама нарешті махнула на шлюб рукою і жила у своє задоволення. Але ж ні! Воно з чогось взяла, що в її віці жінка самотньої бути не може.
– Ларисо, от я серцем відчуваю, що це вже точно мій останній чоловік! На жінок не задивляється, людина дуже сімейна. Каже, аби жінка на той світ не відійшла – був би з нею до кінця своїх днів. А ще він до мене переїхав! – щебетала вона мені у телефон.
– Ти що, знову за своє взялася? Ну не судилось тобі чоловіка мати, змирися вже з цим! Нащо ти всіх підряд у нашу сім’ю тягнеш? – переконувала я маму, як тільки могла.
– Ой, та що ти тямиш! Я ж чого дзвонила… У Польщу я до тебе не поїду. Колю не випустять за кордон, а я без нього не поїду.
Спілкувались ми відтоді рідко, кілька разів на місяць зідзвонювались. А от гроші мамі я завжди надсилала вчасно. Не дуже багато, кілька сотень доларів… Але ж краще так, ніж зовсім нічого.
Якось так ми й жили, аж поки мама не набрала мене посеред ночі.
– Ларисо, ти спиш? Вставай, Ларисо. Нам гроші терміново треба. Тисяча доларів, чула? – говорила вона до мене переляканим голосом.
– Що сталось, мамо?! – одразу прокинулась я. – Стріляли? Хтось у лікарні? Зі здоров’ям щось? Кажи ж давай, чого ти мовчиш?!
– Та ні, нормально все. У Колі донька є, я про неї тобі казала. І от вона машину надумала купляти, трохи їй не вистачає. От я і вирішила дитині помогти. Машина ж – діло хороше!
– Мамо, ти що, зовсім? Хочеш, аби я свої гроші чужим людям віддавала? Я їх не малюю, взагалі-то… Тільки не кажи, що ти і до цього на щось їм позичала!
– Звісно не позичала! Ми ж одна сім’я. Я так даю… Але щось ти останнім часом скидаєш мало. А в нас ціни виросли! Навіть продуктів вже на ті копійки не купиш! – весело сказала мама і замовкла.
– Значить так, – перервала я мовчанку через кілька секунд. – Або ти їдеш до мене, або грошей більше можеш не чекати.
Про це я сказала не просто так: знайомі на вухо нашепотіли, що той “золотий чоловік” мамин живе на всьому готовому вже рік, ще й доньку свою до такого ж привчає. А мама прикидається, наче нічого не відбувається!
Звісно, їхати в Польщу вона відмовилась і тепер на мене ображається. Мені її дуже шкода, але грошей більше я нікому не даю.
Хіба ж я тут пахаю, як та коняка, аби чужим дітям жилось добре?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А що ви робили б в цій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!