Ліда спокійно прогулювалася маленьким рідним містом.
Хоча, рідним для неї уже давно було зовсім інше місто. Те, інше місто, було величезним мегаполісом.
У ньому не було тиші, щосекундно вирувало життя.
Кожного року приїжджала незліченна кількість туристів, мільйони жителів щоранку квапилися на роботу, не піднімаючи очей і не бачачи всієї краси, яка відбувалася навколо.
Як тільки Ліда сюди переїхала, то не могла зрозуміти, як можна пройти повз гарну вітрину і не зупинитися на одну секунду, не застигнути, розглядаючи її.
Потім й сама почала просто проходити повз, не піднімаючи очей. Часу на це вже не було. Чоловік, робота, діти.
Ліда прижилася у великому місті, дуже раділа, що знайшла можливості реалізувати себе та виїхати зі свого маленького містечка.
У містечку, де вона народилася, життя протікало тихо та не цікаво, туди можна лише на вихідні приїхати, жити там не можна.
Подарувала великому місту двох корінних жителів. Хороші вийшли столичні громадяни.
Лідина мама завжди на них чекала.
«Мої столичні гості приїхали» – бабуся завжди широко простягала свої руки, щоб обійняти онуків. Тоді, у Лідиної мами, очі сяяли від щастя.
У бабусі було своє господарство, бігали кури, кукурікав півень, на подвір’ї гралися старий собака та кіт. Але бабусі забувала про все на декілька хвилинок та насолоджувалася часом з онуками.
Коли ж і Ліда стала бабусею, то зрозуміла, що коли приїжджають онуки — це суцільне свято для її душі. З онуками вона забувала про свої хворі коліна, гралася з ними і дуже хотіла повернути час, і стати тією маленькою Лідою у якої ще все життя попереду.
Життя пролетіло дуже швидко, велика його частина залишилася позаду.
Ліда виростила достойних дітей, без скандалів розвелася з чоловіком, матір поховала пів року назад. Вирішила продати будинок у свому рідному містечку.
Швидко знайшлися бажаючі придбати його. Приїхала обговорити угоду. Дай Боже, останній раз приїхала сюди. Ліда йшла собі по вулиці і милувалася тутешньою природою. Чомусь вона ніколи не помічала, яке у них гарне містечко. Будинки всі пофарбовані, квіти посаджені, а ось і знайомі з дитинства зелені ворота. Акуратно відкрила їх і зайшла на подвір’я.
Зайшла в будинок.
Пахне мамою.
Так дивно.
Пів року стояв одинокий, а тут ніби мама просто вийшла на ринок.
Пройшла в зал.
На комоді стояла фотографія, на всіх вона, її діти, внуки та правнуки. Величезне дзеркало та книжкова шафа.
На Ліду нахлинули спогади.
Одразу почала згадувати як була маленькою та бавилася з курчатами. Згадала як допомагала матері на городі, сапала картоплю. Згадувала, як Михайло пролазив до неї крізь вікно, щоб просто поцілувати.
Не дочекалася вона Михайла з армії, виросла та поїхала підкорювати столицю. Акуратно відкрила комод, а там мамине намисто та гребінь. Одягла на себе намисто та поглянула в дзеркало. Гарно, але не модно. ЇЇ столичні подруги б засудили. Але зараз їй добре. Наче мама по шиї рукою погладила.
Почула якісь кроки біля хвіртки.
«Є тут хтось»- пролунав дитячий голос.
Пішла до хвіртки.
Троє хлопчаків років приблизно шести років. У одного на руках щеня.
«Доброго дня пані, а що ви тут робите? Тут вже давно ніхто не живе! Ви напевно чужа?»,- сказав найсміливіший хлопчина.
«Я дочка Анни Петрівни, ось приїхала сюди, хочу продати будинок»,- сказала Ліда.
«Мій дід казав мені, що цей будинок можна продати лише за копійки», – сказав білявий.
«А що це за таке миле цуценя?»- запитала Ліда.
«Шукаємо для собачки будинок. Мій дідусь не погодився його забрати до себе, каже, що я тільки на літо приїжджаю, а йому доглядати його цілий рік. Моя бабуся померла рік тому, дід залишився сам, тому йому буде важко. Ходимо та й шукаємо кому б то його віддати»- сказав білявий і пхнув в руки Ліді цуценя.
Щеня було зовсім крихітним і брудним.
О! Як смачно пахнуть цуценята.
Ліда вже давно забула цей запах.
Вона завжди хотіла мати чотирилапого друга, але у чоловіка була алергія, а потім вже було не до цуценят.
Щеня радісно почало облизувати Ліді обличчя.
«Артем, відчепися ти вже з цим цуценям від людей»- почувся голос зліва.
До них підійшов літній чоловік.
«Яка несподіванка, ти приїхала! Мамин дім будеш продавати? Чи впізнала ти мене? Ти зовсім не змінилася. Це мій внук Артем. Артеме, відстань від тітки, їй щеня не потрібне, вона тут жити не буде» – Ліда миттєво впізнала своє перше кохання.
Ліда поглянула на будинок, потім подивилася на Михайла і промовила: «Привіт Михайле. Ні, я будинок продавати не буду. Буду тут жити!».
«Прекрасно, а я тобі допоможу відремонтувати дах. До речі, заходь в гості на чай, а якщо хочеш, то й я до тебе прийду. Хочеш, знову через вікно»- сказав Михайло і посміхнувся.
Михайло і діти пішли.
Ліда акуратно опустила цуценя на землю і прошепотіла йому: «Нумо відітрімо надпис «продається» з паркану. Тепер це мій і твій будинок теж. Ти собі навіть уявити не можеш скільки попереду чекає справ. Скоро канікули, внуки приїдуть. І можеш погодитися зі мною, що Михайло залишився таким, як був колись».
Щеня радісно забігало.
Ліда зрозуміла, що тепер вона вдома.
А вам сподобалася історія?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!