Мене звуть Дарій, мені 27 років. Усім, що я маю в житті, завдячую своїй матері. Якби не вона – гадки не маю, що зі мною було б зараз, і в які дебрі занесла б мене доля…
Я захоплююся її мужністю, силою і материнською відданістю. Перший подвиг вона зробила тоді, коли вперше після пологів побачила мене зблизька.
Лікар зайшов до її палати, мовчки поклав замотане у 2 пелюшки немовля їй на руки і сумно поглянув у вікно.
– Лікарю, щось не так? – схвильовано питала мама, відгортаючи кольорову тканину з мого маленького личка.
На жаль, на неї чекав дуже неприємний сюрприз – її дитина народилася потворою! У мене не було вушних раковин. Зі слухом все було гаразд, але зовнішнього органа… Його просто не було. 
Схоже, моїх батьків це зовсім не засмутило. Я був такою бажаною, такою любленою дитиною, що вони не знаходили причин для зайвого хвилювання. Виховували мене як звичайнісіньку дитину, якою я, в принципі, і був.
Все було б нічого, якби в один день мені не довелося йти до школи. Ні для кого не було сюрпризом, що я став посміховиськом в класі. З мене знущалися, обзивали найжахливішими словами. З кожним роком ситуація ставала все гіршою і гіршою.
Батьки заспокоювали мене, казали, що з часом все налагодиться, але я їм більше не вірив. Якось просто не витримав і закричав на всю квартиру, що більше не хочу так жити. Ніколи не забуду виразу обличчя мами, коли вона це почула. Мені навіть здалося, ніби за цю мить вона постарішала на кілька років.
– Синочку, ніколи більше такого не смій казати. Твоє життя – це дар Божий! Ти ж найдорожче, що у нас із батьком є.
За тиждень найрідніші запросили мене до серйозної розмови. Вони обоє просто сяяли від щастя, а я й гадки не мав, що відбувається.
– Дарусику, ми зателефонували до знайомого пластичного хірурга. Він готовий провести операцію по пересадці вушних раковин! Ти погоджуєшся?
– Як, мамо?! А як же пошуки донора?! Ти ж казала, що в мене дуже рідкісна група крові?
– Вже й донор, синочку, знайшовся! Все готове до операції. Потрібна тепер лише твоя згода!
– То я згоден! Я дуже згоден! – кричав я, а сам не міг повірити в те, що зовсім скоро стану нормальною і повноцінною людиною.
З того часу минуло багато років. Тепер я виступаю в оркестрі національної філармонії з концертами, на яких завжди присутні мої батьки.
Після чергового виступу мені чомусь стало дуже цікаво, хто ж таки подарував мені свої вуха, кому я маю бути вдячний за свій успіх, за своє щастя.
– Мамо, тату, то може хоч зараз розкажете мені про мого донора… Я хочу знати, за кого молитися.
Батьки переглянулися, тато мовчки підняв волосся мами, яке вона завжди заплітала в густі коси, які прикривали майже половину її обличчя.
Я мало не онімів! На місці вушних раковин не було нічого! Просто, як у мене в дитинстві.
– То це була ти? Мамо, навіщо?
– Як це, синочку! Хіба любляча матір могла б вчинити інакше?!
Материнська любов є безмежною. Для кожного з нас мама є тим безпечним пристановищем, в якому знаходимо спокій, любов і прийняття. Як важливо цінувати ці стосунки, оберігати їх, бо вони не вічні, як і наші батьки…
Чи змогли б ви наважитися на такий вчинок заради своєї дитини?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!