Нещодавно, я зрозуміла одну істину. Надзвичайно важливу. Лише на старість людина здатна збагнути, що таке щастя. Та щиро радіти життю.
Ось проаналізуйте – коли ми молоді, то постійно чимось невдоволені. Нам не подобається власна шкіра, фігура, ми не почуваємось самодостатніми, коханими, успішними. Усе нам не так і не та. Лишень дітьми ми здатні радіти. А потім втрачаємо це.
Не дарма кажуть, що старі схожі на дітей. А погляньте, це справді так, на старість повертається ця безпосередність, людина перестає соромитись своїх почуттів, вона тішиться через сюрпризи. Та разом з тим – не засмучується через дрібниці. Це і є мудрість, яка здобувається з роками.
На старість люди знімають маски. Вони їм більше не потрібні. Настає розуміння, що лишень своя власна роль – найкраща! І не треба нікого вдавати.
Хтось насолоджується похилим віком, сприймає його, як нагороду. І подумайте, це справді так! Далеко не всі елементарно доживають до старості. Утім для інших – це тортури. Вони самотужки заганяють себе в глухий кут страждань.
Але замисліться на хвильку. Ми самі обираємо на що витрачати свій час, роки, яких залишилось не так багато. Чи не краще відпустити ситуацію і радіти кожному дню. Шукати приводи для втіхи. Навіть зовсім не значні. Сонце, гарна квітка, сміх онуків – чи це не щастя?
Яке ваше ставлення до старості?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!