– Мама, а мені можна собаку? – Сашко дивився у вікно. Ліда підійшла, зупинилася за спиною сина. По дворі бігало смішне щеня-підліток. Його господиня стояла поруч, помахуючи повідцем.
– Чому вона не грає зі своїм собакою? – Сашко зітхнув. – Я б обов’язково грав!
Він насупив білясті бровки і повторив:
– Мама, а мені можна собаку?
– Сашко, собака – це не іграшка. З нею ж не тільки гратися треба, а й гуляти, годувати, виховувати.
– Я буду.
– Ти не зможеш поки, тому що сам ще маленький. Ось підростеш, тоді видно буде.
– Я, може, ніколи не підросту! – Сашко зі сльозами втік в кімнату.
Все це Ліда згадала якось раптом в довгому лікарняному коридорі. За дверима реанімації, весь обплутаний трубками, помирав її син. Повз жінки швидким кроком пройшов лікар. Вона зрозуміла: Сашкові гірше.
Почалося все з температури і головного болю. Син плакав і скаржився то на горло, то на голову. Дільничний лікар поставила діагноз ГРВІ, виписала ліки. На наступну добу температура так і не спала. Потім синочка почало нудити. Ліда викликала швидку.
– Госпіталізуємо – сказав молодий лікар. – Ризикувати ми не можемо. Збирайте дитину.
– Гострий розсіяний енцефаломієліт. Не хвилюйтеся. Постараємося зробити все від нас залежне.
Так сказали в лікарні. Але щось пішло не так. Чи то організм у синочка дав збій, чи то сталося щось ще, але без операції зусиль виявилося замало. І ось тепер маленький Сашко лежав там за білими дверима, і Ліда нічим не могла йому допомогти.
Лікар вийшов і сів поруч:
– Операція пройшла успішно. Ми підключили вашого сина до всіх систем життєзабезпечення, але організм не справляється. У нього серце так часто б’ється, що, боюся, не витримає. Візьміть себе в руки і підемо зараз зі мною.
Коли Ліда побачила Сашка, їй захотілося завити, заплакати, сховатися від цієї страшної безвиході. Синочок лежав майже невагомий, блідий до синяви, обплутаний зондами.
– Я хоч і скептик. – Лікар відвів погляд убік. – Але у нас яких тільки чудес тут не трапляється. Спробуйте говорити з ним. Тримайте за ручку і говоріть.
– А що? Що треба говорити? – Ліда ледве ворушила губами, боячись злякати і без того крихке життя Сашка.
– Спробуйте говорити про щось, що для нього важливо, що він любить. Про улюблену іграшку. Або, може, він щось хотів, про щось мріяв.
– Собака! Лікарю, він дуже хотів собаку! А я не дозволяла.
– Говоріть про собаку. Все одно. Про що завгодно. Можливо ваш голос заспокоїть його.
Ліда почала щось шепотіти синові. Молоденька медсестра поманила лікаря до виходу:
– Сергію Миколайовичу, можна вас на хвилину.
Лікар кивнув, і обидва вийшли.
– Сергію Миколайовичу, я подумала. Тільки не знаю, чи можна.
– Говоріть, Рита, ви щось запропонувати хотіли?
– Так. Сергій Миколайович, моя подруга працює волонтером, допомагає дітям з усякими важкими порушеннями.
– Рито, боюся, це …
– Сергію Миколайовичу, але вона працює з собакою. Зачекайте, послухайте. Це собака-терапевт. Вона спеціально навчена для роботи з хворими дітьми. І, кажуть, це дає приголомшливі результати.
– Рита, не хочу вас розчаровувати, але це не наш випадок. У нас хлопчик між життям і смертю. Та й собака в реанімації …
– Сергій Миколайович! – Рита закусила губу. – Але якщо спробувати.
Лікар мовчки відкрив двері і заглянув в палату. Ліда як і раніше щось шепотіла синочкові.
– Рита, стежте за пульсом. Я у себе.
Він ледве встиг ковтнути холодної кави і зробити пару записів в журналі, як Рита постукала у двері:
– Сергію Миколайовичу, хлопчикові зовсім погано. Серцебиття ще посилилося.
Він дивився на цього малюка і розумів, що нічого – нічогісінько не може більше зробити. Чи може?
– Рита. – Він кивнув дівчині. Вона зрозуміла його без слів і вискочила в коридор.
Через дві години по коридору реанімації, м’яко ступаючи великими волохатими лапами, йшов пес. Його золотиста шерсть немов шовк струменіла в тьмяному світлі лікарняних ламп.
– Привіт, я Маша. А це Лео. – дівчина притримувала собаку за нашийник. – Куди нам пройти?
Лікар прочинив двері палати, і дівчина з собакою обережно зайшли всередину.
Маша присіла біля хлопчика поруч з Лідою, Лео сів біля її ніг і не відриваючись дивився на маленького пацієнта. Рита подала стерильну серветку. Її подруга акуратно і професійно прикрила тканиною зонди, підняла велику передню лапу Лео і обережно опустила на руку хлопчика.
– Продовжуйте говорити. – Попросила вона Ліду. – Не зупиняйтесь.
– Санька, будь ласка, одужуй. – Ліда відчайдушно чіплялася за інформацію, що давала надію. – Синочку мій, одужуй! Ми приїдемо додому, і я подарую тобі таку ж чудову собаку, як ця. Ти будеш гратися з нею, а вона буде приносити тобі м’яч. Такий, жовтий, волохатий м’яч. Пам’ятаєш, ми хотіли купити його в спортивному магазині? А восени будемо ходити з нею в парк, і вона буде валятися в сухому листі і наздоганяти тебе. Санька, ти тільки, будь ласка, одужуй.
Ліда шепотіла, Лео нерухомо сидів біля ліжка, і його лапа так само лежала на маленькій дитячій ручці.
– Пульс. – Ледь чутно, одними губами прошепотіла Рита. – Дивіться, пульс падає.
Сергій Миколайович поманив її в коридор.
– Рита, але ж це … Цього бути не може. Або, не інакше чудо.
– А я вам казала. – Рита переможно глянула на свого впертого лікаря. – Не вірили мені.
– Лікарю! – скрикнула Ліда.
Він рвучко відчинив двері, готовий побачити все що завгодно, тільки не те, що побачив. Теплий рожевий язик собаки ковзав по маленьких пальчиках, а Санька … Санька посміхався.
– Так-так, все добре. Це добре, Ліда. – І, моргнувши, швидко відвернувся. Непрофесійно це, але ж диво.
Маша і Лео майже оселилися в реанімації. Пес ні на хвилину не бажав залишати палату. Зазвичай слухняний і поступливий, чотириногий терапевт вперто не відходив від свого пацієнта. Спав теж поруч з ліжком хлопчика. А Санька, який обожнював нового друга, йшов на поправку.
– Мама, а коли ми повернемося додому, моє щеня вже там буде? – Саньці дозволили ненадовго сідати, і він, намагаючись якомога швидше знову стати міцним і сильним, щосили намагався тримати спину прямо.
– Буде, Сашко. Через пару тижнів я заберу його від колишніх господарів. Він поки трохи звикне до будинку, бабуся нам допоможе за ним доглянути. А там і тебе випишуть.
Маша допомогла Ліді знайти через своїх знайомих собаківників власників, у яких якраз з’явилися цуценята золотистого ретривера. Вони і вибирати їздили разом. Тому що Саша просив «такого як Лео». Вибрали. Маша сказала, що точнісінько, тільки поки маленький.
– Сергію Миколайовичу, а Лео на мене не образиться, якщо я свого цуценя теж так назву? – запитував Санька, коли лікар прийшов провідати його вже в новій палаті.
– Запитай у Маші. А ще краще, у Лео. – Усміхнувся лікар. – Але я думаю, що не образиться. Буде Лео Другий.
– Мама, чуєш? У нас буде Лео Другий! Ура!!!
Напишіть нам в коментарях у Facebook!