Я народилась у звичайному карпатському селі, де люди звикли до важкої праці. Змалку знала, як доглядати худобу, обробляти город. Нас у матері було п’ятеро: два сини й три доньки. Я наймолодша.
Усі ми мріяли, що колись поїдемо до міста, і наше життя зміниться назавжди. Спочатку рідний дім покинули старші брати, згодом сестри. Всіх розкидало світом. Вася і Ніна поїхали до Києва, там і залишились, Микола одружився з дівчиною з Херсона і переїхав до неї, а Богданка подалася до Луцька, де також вийшла заміж. Усі гарно жили, деякі навіть розбагатіли.
А коли настав час мені покидати батьків — сталася біда. Мама захворіла. Батько її доглядати не міг, я мусила пожертвувати усім і залишитися вдома.
Ніколи не шкодувала про свій вибір, знала — інакше б не змогла. А згодом погодилась вийти за Михайла з нашого села. Він мене давно кохав. Так ми й жили.
Ненька довго хворіла. Мені було дуже прикро, адже брати й сестри все на мене скинули, зовсім не допомагали. Лишень Ніна часом надсилала кілька тисяч гривень. А так з усім ми самотужки справлялися.
Згодом матуся відійшла на небеса. В мене тоді вже діти підростали. Донечка моя дуже чемна, працьовита, синочок добрий і щирий. Та мріяла моя Оленка навчатися в Києві. А вона відмінницею була, дуже талановита. Хотілося дати дитині найкраще.
Вирішила зателефонувати братові. Він багата й впливова людина, міг чимось допомогти.
– Вася, привіт! Знаєш, Оленка їхатиме до Києва іспити складати.
– А нащо їй той Київ? Нехай краще у Франківську навчається.
– Вчителі кажуть, що там краще.
– Ой, вибач, я зараз дуже зайнятий. Згодом зателефоную.
Звичайно, він не подзвонив. А я також не хотіла більше з ним говорити. Зателефонувала Ніні. Та вона відразу сказала, що має безліч проблем і не може зараз брати відповідальність за ще одну дитину.
Тож я вирішила — поїду разом з донечкою й оселюсь в готелі. А згодом влаштуємо її в гуртожиток. Нам все вдалося, й Оленка чудово склала іспити. У вересні поїхала на навчання.
Все було добре. Аж поки не почався карантин. Оленка повернулася додому, навчалась дистанційно. А потім захворів тато. Мені було вкрай важко. І знову ніхто не схотів мені допомагати. Навіть на похорон не приїхали мої брати й сестри.
З часом я перестала спілкуватися з рідними. Та все змінилося нещодавно. Зателефонував Микола.
– Люда, ми їдемо до тебе! Тут все затопило, сядемо в евакуаційний потяг!
– Звичайно, чекатиму.
Уявіть, до нас приїхали усі, з дітьми, домашніми тваринами. Щастя, що я зробила ремонт у літній кухні. Ледве ми розмістили чотири сім’ї. Навіть старий будинок чоловікової баби зайняли.
Я готую для всіх їжу, запрошую на вечері, даю домашні продукти. Ледве вистачало усім сирів, молока і яєць. І ні копійки за це мені не дали. Вважали, що так має бути.
А потім ще й дорікали мені, що каналізації немає в нас, умов належних. Микола з дружиною і дітьми в нас живе. Усіх я годую, усім допомагаю. Та скажу чесно, сил бракує. Не знаю, що далі робити. І ніякої вдячності не відчуваю. Дуже гнівається мій чоловік. Стверджує, що родичі мої — нахаби. Наполягає, щоб я з ними не спілкувалась. А я не знаю, як бути? Порадьте?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!