Я пішов у військкомат у перший день війни. Нікому не сказав, адже знав, що батьки не зрозуміють, а дівчина просто образиться. Та я інакше не міг, просто не розумів, як ходитиму на роботу і житиму мірним життям, коли в країні війна.
За ці півтора року бачив дуже багато, двічі в госпіталь потрапляв. Чимало друзів знайшов на фронті. І стільки історій чув, що вже книжку можу писати.
Тих, хто не погоджувався – розстрілювали
Микола, 36 років
Після мобілізація мене відправили в Полтаву, який час я там був, вчився. А тоді сказали все – треба їхати на схід. Так усі ми потрапили під Бахмут. Ми й не уявляли, яке там пекло. Приїхавши, зайняли порожню хату на околиці. Це було важко, адже вцілілих будівель фактично не залишилось. Вже за тиждень ми вирушили на вогневу позицію, вже й не пам’ятаю скільки днів сиділи в окопі. Йшов дощ, ми були постійно у воді й болоті, страшенно мерзли, в мене почали боліти нирки. Та вийти не було змоги – обстріли не припинялись.
Тоді нам вдалося просунутись вперед. Ми ліквідували ворожу засідку, знешкодили 12 ворогів. Двоє з них дістали поранення і здалися в полон. Вони були страшенно голодні й вдягнені в літню форму, хоча була пізня осінь. Одного вдалося розговорити:
– Нащо ти сюди прийшов?
– Вибору не було. Я працював на заводі. До нас прийшли, сказали, якщо відмовлюсь від мобілізації – звільнять. А іншої можливості заробити в нашому селі немає. От і погодився.
– А далі?
– Нас лише тиждень навчали, навіть постріляти ми змоги не мали. Потім сказали, що треба йти на штурм, дали стару радянську зброю і відправили. Один побратим відмовився – командир його розстріляв. Я знав, що це станеться і зі мною, якщо захочу втекти.
Він був зовсім молодим, навіть війни не бачив
Артем, 26 років
Ми тоді звільняли території на Харківщині. Було вкрай важко, багато мін. Я кілька тижнів не міг спати, вороги перебували зовсім поруч, могли підкрастися будь-якої миті. Серед нас були зовсім не молоді чоловіки, вони потребували допомоги, деякі хворіли. А були й такі, що навіть зброю в руках тримати не вміли.
І ось до нас надіслали групу новачків. Серед них був зовсім молодий хлопець Андрій. Гарний з щирою посмішкою. І ось в перший день я пояснював йому що до чого. І раптом просто в його голову поцілив снайпер. Хлопець загинув в мене на руках. Він був на передовій всього кілька годин.
Я пішов на війну, не розуміючи, що на мене чекає
Дмитро, 43 роки
Я вчитель музики, творча людина. Самий не знаю чому вирішив все покинути й піти на фронт. Це сталося на хвилі патріотизмі, коли звільняли Київщину. Та зовсім скоро я збагнув, що не можу воювати. Мені важко робити іншим боляче, а сама гнітюча атмосфера війни вбиває.
Я намагався триматися, та після першого виходу на лінію вогню – мало не втратив розум. Я на власні очі бачив смерть моїх побратимів, самий дістав поранення. Потрапив в госпіталь, в мене була страшна депресія. І неймовірна втома. Минув місяць, я багато думав, а тоді однієї миті збагнув – таких як я безліч. Усі вони втомлені й ненавидять війну. Але в них немає вибору.
Я повернувся на фронт.
Історій безліч і всі вони тепер в моїй голові. Це життя живих людей, їхні долі. Люди, я розумію – вам усім важко зараз. Та прошу – майте терпіння, там на фронті теж не солодко.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!