Особисте життя у мене ніколи не складалося. Перший шлюб був невдалим, чоловік бив. Спочатку я терпіла й сподівалась на те, що щось зміниться, але потім зрозуміла, що треба втікати. Потім мала стосунки хлопцем, який постійно хотів мене контролювати. Моє завдання було варити, прати, прибирати та мовчати. І знову я пішла, бо не змогла терпіти такого відношення.
Тому й зареклася, що краще буду сама, аніж з такими нелюдами. Проте, коли мені виповнилося 30, подруга вирішила звести мене зі своїм братом.
– Анно, він у мене вдівець. Залишився сам з трьома дітьми. А їм мама потрібна, вони ще геть маленькі. Може ти спробуєш? Я познайомлю тебе з ними. Буде і тобі добре, бо не сама залишися і їм добре. — пропонувала Уляна.
– А знаєш, давай. Мені нічого втрачати. — відповіла я.
В той момент я подумала, що якщо не маю рідних дітей, то хоч подбаю про чужих. Можливо колись на старості вони подбають про мене. Тим більше, що життя тоді вело мене не зовсім веселими стежками. Деякий час вешталась по клубах у пошуках кохання, а потім зрозуміла, що з мене досить. Мені хотілося спокою та стабільності.
Зустрілась я з Іваном, братом Уляни. Він виявився дуже спокійним та закритим чоловіком, який в усьому хотів догодити мені. Здавалося, що Іван готовий одружитись з будь-ким, лиш би вона допомагала та замінила хоч трохи його хлопцям маму.
Після декількох зустрічей прийняла рішення переїхати до нього, щоб познайомитись та притертись до дітей. Насправді обов’язки та відповідальність мене не лякали, оскільки у мене самої є декілька молодших братів і сестер, яких в дитинстві мені доводилось няньчити. Можна сказати, що практично усе своє підліткове життя я провела у дитячих пелюшках.
Іван був батьком трьох синів. Маркіян — найстарший, йому було тоді 7 років, Максим, якому 5 і наймолодшим був Святослав, йому всього 2. Діти спокійні, однак мене не сприймали від слова зовсім. Найважче було з Маркіяном та Максимом, адже вони добре пам’ятали маму й постійно вимагали, аби вона повернулась. Моя присутність їх анітрохи не заспокоювала, а навпаки лише лякала та дратувала. Святослав ще маленький хлопчик, йому окрім поїсти, поспати та погратися більше нічого не потрібно було. Так, бувало і в нього виникали істерика та туга за матір’ю, але це більше пов’язане з прорізуванням зубів.
Через пів року ми з Іваном розписались і я вже остаточно зі всіма своїми речами переїхала до них. Довго я терпіла та намагалась не звертати увагу на поведінку дітей. Одного разу вони навіть мої речі повикидали з вікна. Добре, що ми хоч живемо в особняку.
Але те, що сталося нещодавно, остаточно увірвало мені терпець! Якщо коротко, то навіть кіт проти мене у цій хаті. Коли я дуже поспішала на важливу зустріч, взула своє улюблене взуття, однак воно виявилось мокрим… Навіть котяра нашкодив мені. Діти з мене насміхались, але мені було зовсім не до сміху!
Напевно я таки не зможу стати рідною для них, тому, мабуть, мені краще піти. Як вважаєте, чи добре я зроблю? Чи залишитись і терпіти далі? Можливо я просто не підходжу їм як людина, тому діти не сприймають мене??
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!