Мене звати Люба, мені 65. Кілька років тому я стала бабусею. І з того дня моє життя перетворилось на справжнє пекло… Онучка в мене народилась чудова, я прямо очей відвести від неї не могла. Усім навколо торочила, яка ж я тепер щаслива! Бо ж син довго женитися не хотів, про дітей і думатися відмовлявся… А тут таке чудо!
У Світлани, невістки моєї, наша Маргаритка була першою дитиною. Я бачила, як бідна мучиться, як старається з усім сама справлятися… Але як досвіду нема, то його ж не намалюєш! От і стала я невісточці на поміч. Показувала, як спати покласти, як покупати, чим годувати. Туди-сюди та вже й перший рік Маргаритці відгуляли.
І прямо зі свята забрала мене швидка: інсульт. Сказали, що вже я не в тому віці, коли треба з малими дітьми носитися та постійно на ногах бути. Виписали мені купу таблеток, а ще спокій та постільний режим.
Я від того не сильно засмутилася, бо й сама вже відчувала, що здоров’я підводить. Таки рік з малою дитиною на руках безслідно не минув… От і перестала я з того дня, за рекомендаціями лікаря, до дітей так часто навідуватися. Вирішила й для себе пожити.
Людоньки, що ж тоді почалося!
Приїхав до мене син та й давай вмовляти, аби я їх не кидала, аби ще трошечки Світлані помогла. Та так же просив, що не змогла я відмовити та й знову почала до них навідуватися.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Уже через два місяці син із невісткою зрозуміли, що можна сідати мені на голову і ніжки звішувати.
Якось вони лишили мене з малою аж на два тижні! А самі в Карпати гайнули. Відпочивати, здоров’я підтягувати… Правильно, їм же, мабуть, більше то все треба.
А потім вернулись вони додому, я поїхала до себе, аби хоч виспатися та відлежатися трохи. Так через два дні син з онукою вже стояв на порозі! Мовляв, друзі їх на дачу кличуть, а то далеко від міста, дитину краще в такі умови не брати…
Щодня мені ставало все важче і важче, а син все частіше й частіше лишав на мене свою доньку. Ви уявляєте взагалі, як у моєму віці, та ще й після пережитого інсульту, бігати за малою дитиною? Кожен подих останнім здавався, їй Богу.
Словом, в один прекрасний день я всього цього не витримала.
– Ви дитину собі народжували, а не мені! Я своє вже відгляділа і більше не збираюсь. Ви б хоч совісті трохи мали, люди добрі. Самі по курортах мотаються, відпочивають… Втомились вони дуже, бачте. А я не людина, я не втомлююсь? Та хоч би раз мене хто спитав, як я почуваюсь та чи хочу я сьогодні бути нянькою! Щоб я вас більше в себе не бачила. Сама до вас приїду, як захочу. Може, на Різдво, – виказала я все сину та невістці.
Вони такими очима на мене дивилися, наче я вбила когось, а не внучку глядіти відмовилась. Тепер не говорять до мене, не їздять. Тільки друзям розказують, що гулянки їм не скоро світять. Бо я, як каже син, безсовісна і невдячна бабуся.
Ну, нехай так і буде!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!